Я завжди була зразковою дівчинкою. Батьки пишалися мною й вірили у моє світле майбутнє. Однак воно виявилось зовсім нелегким.Завершивши університет, я була у пошуках прибуткової роботи, але, на жаль, в моєму місті та й загалом в Україні складно таку знайти. Тоді моя подруга запропонувала поїхати закордон на заробітки. Добре все обдумавши, я вирішила, що це було б непогано. Тому повідомила про свої плани батькам, однак вони були дуже проти того, аби я їхала на чужину.Одного разу, не послухавши батьків, я зібрала речі й таємно від них подалась в Італію. Знаю, що вчинила жорстоко стосовно них, але таким був мій вибір тоді. Виявилось, що мама тоді страшенно налякалась, обдзвонила усіх моїх знайомих та подруг, коли я не прийшла ночувати додому. Хтось можливо скаже, що тут такого, я ж доросла дівчина, навіщо так хвилюватись, але раніше я навіть з прогулянки пізніше 23 години не приходила. Одним словом налякала батьків.
Через два дні я зателефонувала їм і вони заспокоїлись, хоч спочатку добре сварились на мене. Їм не сподобалась така моя витівка. Але якби ж я тільки знала яким чином обернеться для мене та поїздка.Справді, в Італії я добре заробляла, однак дуже сильно сумувала за домом. Через два роки я вже вивчила добре мову та познайомилась з один італійцем. З ним у мене зав’язались стосунки. Згодом, він запропонував одружитись.
Тоді почався цікавий період у моєму житті й додому мені вже не хотілося. Проте, коли я розповіла про Альберто батькам, вони водночас були раді за мене, але й не схвалювали цього. Мама переконувала, що вийшовши заміж за італійця, я можу назавжди попрощатися з Батьківщиною. Вона була впевнена, що я більше не повернусь в Україну. Але я цього слухати не хотіла, не вірила у це.На весіллі моєму, на жаль, нікого не було з родини, батькам лише фото перекидала. Альберто добре заробляв, ми жили й не бідували. Однак довго не могли мати дітей. А потім раптом сталося чудо й у нас народилося троє дітей майже один за одним.
Серед усієї буденної метушні, виховання дітей, у мене навіть часу не було думати про те, що хочу поїхати додому. Так минуло 10 років, а я й досі не приїжджала в Україну. Раптом згадались мені слова матері й так гірко, сумно стало. Мої діти практично не знають своєї бабусі та дідуся. Телефонні розмови тривають завжди не довго, оскільки діти мало спілкуються українською мовою. Важко мені тепер дуже, адже ніби усе є: дім, відповідні умови, чоловік, діти, а додому все одно як магнітом тягне. Мама моя вже старша, приїхати сама не в стані, мені теж складно усе кинути й поїхати, до того ж тепер війна в країні.
От не знаю як мені тепер бути, що робити у такі ситуації?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!