Моя мама була проти того, аби ми продавали дачу. Але коли побачила нового сусіда – одразу подобрішала.

Я давно казала мамі, що варто продавати той сарай, який вона називала “дача”. Адже там нічого нема – ні магазину, ні дороги, зв’язок погано ловить. Ми з чоловіком порахували, що ремонт нам обійдеться в ого-го-го яку космічну суму. Легше його знести та новий побувати. 

Але я хотіла продати будиночок з іншої причини. Цього літа у мене закінчувалася декретна відпустка на 3 роки. Як на зло, в жодному садку не було місць для дитини. Тому я дуже хотіла, аби мама переїхала до нас та сиділа з Мартусею. І мені добре, і мамі не важко. Адже вона сама мені жалілася, що з онучкою довго не бачиться. 

Мама погодилася. Адже там на дачі вона сама, хіба кіт є і все. Ну з ким вона буде спілкуватися, обговорювати новини? Аби не дай Боже там ще здичавіла. 

І от після Великодня ми нарешті виставили будиночок на продаж. Все гарненько прибрали, винесли сміття, зайві меблі, поспилювали старі дерева та гіллячки.  Досить довго ніхто нам не телефонував. Могли хіба на сайті щось запитати і все. Сама дача дуже далеко була, майже годину їхати зі Львова. 

Я вже втрачала надію, що ми той сарай зможемо продати. Але місяць тому до мене зателефонував молодий хлопець:

– Вітаю, ви ще продаєте будинок? 

– Так. Можу навіть завтра вам все показати.

– То не мені. Я для свого батька шукаю. Самі розумієте, що людина у віці та хоче старість спокійно провести. А міська метушня не для нього.

Домовилися про зустріч через декілька днів. Ми з мамою ще раз все добряче прибрали на дачі, аби картинка ще більш привабливо виглядала. 

Покупці приїхали вчасно як і обіцяли. От з машини виходить хлопець та чоловік, десь ровесник моєї мами. Я все-все показала Ростикові. Нахвалювала так будиночок, наче той палац. 

– В принципі, нас все влаштовує. Ми десь на тижні зустрінемося та поїдемо до рієлтора. 

– Чудово. Мамо, ти завтра зможеш до нас приїхати? А речі всі потім заберемо. 

Однак, мама за весь тиждень так і не переїхала до нас. Я вже почала хвилюватися, що угода зірвалася. Як не подзвоню – то вона зайнята, то телефон сідає, то ще якась відмовка. 

Пошепки

Мої нерви здали та я сама поїхала на дачу. Заходжу на подвір’я – а там картина маслом. Мама і той чоловік, для якого Ростик купив будинок, сидять на веранді та чай п’ють:

– Мамо, а як це розуміти? Що це за сусідство? Ти ж мала до нас переїхати!

– Ой, доню, а я забула тобі сказати. Ти тільки вислухай все, не перебивай. 

Виявилося, що Владислав Петрович та моя мама навчалися в одній школі. Тільки пан Влад був на 2 класи старший. І він часто проводжав маму додому, захищав перед іншими однокласниками, потім кликав на дискотеки, кудись на прогулянку. 

Тільки от моя мама після 9 класу переїхала з батьками з Калуша до Львова. А пан Владислав не мав ні її нового номеру, ні адреси. Тому ось так вони втратили зв’язок. 

– Бачиш, яка то доля? Якби ти не виставила оголошення, то Ростик би не зателефонував. Владко сам був проти переїзду.

– Але коли я побачив твою маму на подвір’ї, то зрозумів, що Бог нас знову звів. І цього разу я вже не збираюся її втрачати. 

Мені здавалося, що це буває тільки у мелодрамах чи книгах. Однак, бачила, що мама дійсно щаслива поруч з Владиславом. Гроші з продажу будинку я віддала Ростику. А він вирішив зробити ремонт. Добудував другий поверх на дачі, поставив альтанку, басейн на літо. 

Стараємося на вихідних частіше приїздити до батьків. А поки літо, то моя Мартуся може аж до вересня відпочивати з бабусею та новим дідусем. 

Я спокійна за маму. Адже вона у надійних руках. Владислав мені дуже подобається. Мама поруч з ним аж розцвіла, як та квітка. Посміхається, жартує. Ось що робить кохання з людьми. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!