Моя мати знюхалася з невісткою, обидві накрутили сина, і я вперше почула стільки гидоти з вуст рідного сина

Власне, стільки думала та аналізувала історії з власного життя, що дійшла одного висновку. Часом люди кажуть, що, виховані у бідності діти, стають шибайголовами і нездарами. Я цілком із цим не погоджуюся. Рівень достатку аж ніяк не впливає на вихованість дитини. Зараз поясню чому і наведу приклад зі свого досвіду.

Мене в дитинстві ніхто не любив. Я часто голодувала, у школі сама собі на одяг заробляла, мною ніхто навіть не цікавився. Я дуже рано стала самостійною. Зате це дуже подобалося моїм батькам і вони активно цим користувалися. Нерідко забирали в мене зароблені копійки, не давали налагодити особисте життя, згодом сина відбирати почали. Постійно налаштовували останнього проти мене. Словом, я все тягла на своїх плечах самотужки.

Тому власних батьків я ні люблю, ні поважаю. Навіть спілкуватися з ними не хочу. Вони добрі до мене тільки тоді, коли їм це вигідно. Колись я велася на ці їхні афери. Вірила, що десь в душі вони мене дуже люблять і я все одно потрібна їм. А потім я виросла і зняла рожеві окуляри.  З часом, коли я від них переїхала, жити навіть легше стало. 

Це була одна історія, а тепер розповім іншу. Мій син уже ріс у достатку. Я дала йому якісну освіту, підтримувала і водночас поступово і правильно навчала, як це було бути самостійним. Словом, це була зовсім інша модель виховання, аніж у моїх батьків. зате мої батьки, як тільки отримували змогу побачитися з ним, налаштовували дитину проти мене. Псували малюка, як тільки могли.

20 років я намагалася вберегти сина від поганого впливу своїх родичів. Вони ж переконували, що йому не потрібна освіта, розповідали, що я — погана матір і таке інше. Далі син закінчив університет, знайшов роботу, одружився. 

Моя мати знюхалася з моєю невісткою, обидві накрутили сина, і він уперше в житті наговорив мені гидоту, ображав, намовляв, коротше, всі слова моєї матері про мене я почула від нього. Це був дуже сильний удар для мене. Я через переживання захворіла. Лікувалася у лікарні, далі додому приїхала, з ліжка майже не вставала.

Тепер пішов другий рік, як я не спілкуюся з сином. Немає бажання. Як і з моїми батьками.

Але у чому я винна? У тому, що хотіла стати кращою матір’ю, ніж моя власна? Через це вона, схоже, почала неабияк мені заздрити. І псувала все, що мені вдавалося відновити. Зате в моїх рідних ставлення до дітей, як до худоби. Вони дбають лише про себе. Зате я дуже сильно старалася, щоб не стати такою, а в результаті виявилася ще гіршою. Тож статусність для виховання ніякої ролі не грає, повірте.

Що думаєте про цю ситуацію?

Хто винен у всьому?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector