Моя свекруха дорікає мені тим, що я забагато уваги приділяю своєму дворічному синові і через це він виросте не самостійним. При тому, що сама Тетяна Іллівна кинула власну дитину ще немовлям.
Ми з Богданом почали зустрічатися ще коли навчались. Спершу це була лише взаємодопомога та дружба, яка згодом переросла в закоханість.
Я ним пишалась, бо він ще навчаючись вже працював, щоб себе забезпечити. З мого боку була повна довіра до Богдана. Я познайомила його зі своїми батьками, бо вважала, що у нас все серйозно. Та мій хлопець не поспішав знайомити мене зі своєю сім’єю, тепер я розумію чому. Та тоді ми з цього приводу сварились.
Коли Богдан познайомив мене все ж зі своєю мамою, то я побачила, що між ними немає зв’язку, вони ніби чужі, а от з бабусею у Богдана геть інші стосунки.
Виявляється, Тетяна Іллівна народила Богдана в дуже юному віці і відразу кинула його на свою маму, а сама почала влаштовувати особисте життя.
Бабуся Богдана виховала його дуже гідною людиною. Він почав рано працювати, бо бабусиної пенсії бракувало, а мама не хвилювалась за свого сина зовсім. Тетяна Іллівна і досі не знає, хто батько Богдана.
Зараз ми з Богданом одружені, у нас народився син, якого чоловік обожнює. Він прагне дати сину ту любов і турботу, якої сам не мав.
Свекруха ж тепер з’явилась і почала мене повчати:
– Та я Богдана в такому віці вже давно покидала та йшла гуляти, а ти над сином трясешся. Він ніколи так самостійним не стане.
Я ж такого не розумію, все буде з часом. Наш син багато чого вміє на свої два роки, але вчити його зараз все решта та залишати самого, це безумовно.
Як ви вважаєте, хто з нас має рацію?