Щосуботи ми їздимо до свекрухи в село. Василина Михайлівна вже пані у віці, їй важко самотужки і біля худоби поратися, і на городі давати ради. Тому от допомагаємо, та й онуки до бабусі люблять їздити.
Ае пані Василина дуже моторна та не втрачає почуття гумору. Раз виходжу з хати, бачу – вона вже на гоороді. Чую, що щось під носа бурмоче собі:
“Як умру, то поховайте мене на городі.
Де на другий місяць літа щось, нарешті, сходить…
Трави, трави, трави пишні, звуться бур’янами…
Полеш, мичеш, ледве дишеш, а вони за нами…
Гарбуз гарбуза питає, визира з-під гички:
“Подивись на виднокраї день там, а чи нічка?”
Лиш картоплю пропололи (сорт новий, голландський), як ватагою на поле жук американський…
Покропили, позбирали…
Тішать помідори. А тут раптом чорна хмара – з нею фітофтора.
Лиш капуста рано-вранці трошечки віджила, слимаки руді іспанські діри просверлили…
Сонце сходить – на городі, і заходить – вечір…
Без обіду, дудлиш воду, обпікаєш плечі.
Друзі заздрять – “Ну й засмага. Це Канарські води?”
Не хвилюйтеся, увага – Волинські городи.
Полеш, мичеш, поливаєш… гнеш дугою спину…
А на осінь дулю маєш – йдеш до магазину…”
Боже, я аж до сліз розреготалася. Ще такого шедевра від свекрухи не доводилося чути. Ото називається гімн всіх господарок на городі.
Я навіть записала цей віршик у телефоні, аби не забути. І от беріть приклад з моєї свекрухи – ніколи не втрачає почуття гумору!