Не знаю навіть, з чого почати свою сповідь… Звати мене Аліна, мені 21 рік. І хоча багато хто каже, що я сама ще дитина, та в мене вже є маленька донечка.
Завагітніла я ще до шлюбу, але все в житті моєму склалось добре. Заміж вийшла, чоловік заробляє дуже навіть пристойно та і сама й духом не падаю. Сиджу собі в декреті, витрачаю чоловікові гроші та виховую свою маленьку копію, як я люблю всім казати.
І все в моєму житті було б добре, аби не одне велике «але». І говорю я зараз про свою свекруху. Не буду брехати: я нею завжди так захоплювалась, що страшне. У свої майже 60 вона і в салони краси бігала, і одягалась зі смаком, і жінкою була дуже сучасною. Іноді я навіть на неї рівнялася.
Життя в неї видалось важке, бо чоловік її рано пішов у засвіти, грошей не було, допомоги теж. А вона все одно не здалася! Мудра жінка, сильна. Просто мій кумир!
От тільки останнім часом Марина Віталіївна почала дуже дивно поводитись.
– Знаєш, оце б і я не проти ще дитинку народити! А що? Я ще можу, пізно ніколи не буває. Бавилися б наші малі разом. Ото була б забава! – випалила вона якось після мого чергового УЗД.
Я аж не знала, як на це реагувати! Чоловіка в неї ніякого не було, та й часу на нього – теж. Робота, спортзал, сім’я, салони краси – куди ж тут всунеш любов?
І як тільки я народила, Марину Віталіївну наче вітром здуло. Я ж думала, що поки ми живемо у неї, вона мені буде помагати з дитиною. Ага, аж двічі! Вона тепер додому тільки переночувати заходить.
А коли я прошу потримати Світланку, щоб та не плакала, свекруха вовком на мене дивиться і очі закочує. Та ще й марафетилась вона останнім часом так, що аж я дивувалась! Каблучки, спіднички, макіяж – ну зовсім як дівчинка.
От тоді я і почала підозрювати, що в неї хтось з’явився… Ні, я все розумію, усім хочеться любові, тепла, ласки. Але ж не тоді, коли в мене малесенька дитина на руках! Мені зараз як ніколи треба зайва пара рук, а вона на побачення бігає та особисте щастя влаштовує!
Тепер я геть нічого не встигаю. Стала тією страшною, замученою мамою, яких завжди зневажала. Уже навіть чоловік каже, що пора мені взяти хоч якийсь вихідний. А я не можу! Як тільки Марині Віталіївні хочу сказати, що пора вже не по кавалерах бігати, а внуками займатися – вона одразу тікає з квартири.
Вибачте, але це вже занадто! Не розумію, звідки в ній так багато егоїзму і байдужості. Не вийшло в молодості щастям обзавестись – ну то що вже зробиш! Треба змиритися і жити для дітей, а не пробувати заскочити в останній вагон.
Як тепер її переконати, що вона робить дурниці? Бо я вже не витримую, їй Богу!
Як думаєте, що робити в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!