Хочу вам розповісти до чого ж бувають жадібні люди. Мова піде про мою зовицю.
З чоловіком ми уже рік, як розлучились. Все самі добровільно поділили і ніхто ні до кого не мав претензій.
Наш спільний син залишився зі мною, а його тато міг навідувати дитину, коли забажає і забирати до себе. Все чудово.
Аж ось з’являється моя колишня зовиця. Точніше, телефонує, коли я на роботі. І відразу, як тільки я піднімаю слухавку, чую претензії:
– Чому це я до квартири потрапити не можу? Ти що, замки змінила?
– Так. І що ти робиш? Куди потрапити не можеш? – не розумію я.
– Я уже пів години стою біля дверей вашої квартири і не можу увійти.
Від несподіванки я була шокована.
– Для чого тобі заходити у мою квартиру, ще й коли я не вдома? – питаю.
– Це ваша з моїм братом квартира. Спільна.
– Е, ні. Вона лише моя. Я її купила ще до весілля. І з твоїм братом ми уже рік, як розлучені. То чого ти ломишся у чужий дім?
– Бо там є наші речі.
– Які? Ми все поділили. Чого тобі ще треба?
– Вася сифон під раковиною міняв, то він у тебе лишився.
У мене аж від сміху сльози пішли. Це ж якою такою треба бути жадібною людиною.
– Ще щось? – питаю.
– Так. Дитяча кришка на унітаз – каже зовиця.
– Ще щось? – вже не стримуючи сміх, питала я.
– Так, килимок біля вхідних дверей, то наша мама дарувала. Я його заберу.
– Забирай. Напиши мені список, що ще треба віддати. Я все вищою поштою.
– Добре, але дивись, нічого не забудь.
Я поклала слухавку і ще довго сміялась з цієї ситуації.
Як вам такі вибрики колишньої рідні?
Вибачте. Даних поки немає.