– Моєму синові Микитину Глібу Володимировичу і донці Рожко Дарині Володимирівні заповідаю по двісті тисяч гривень

Валерія – студентка медичного університету, ще пів року назад їхній групі доручили догляд за самотніми людьми, от і досі вона бігає до Володимира Андрійовича. На початку він ще вставав з ліжка, а зараз геть змарнів. Валерія згадує, як на першій зустрічі, Володимир ще намагався здаватися енергійним, навіть зробив їй чаю, а зараз – вже не встає з ліжка. 

У Володимира – величезна простора квартира, гарний автомобіль, правда, на ньому зараз їздить онук Юра. Валерія думала, що Юра єдиний родич Володимира Андрійовича, однак згодом зрозуміла, що в столиці неподалік проживають і донька цього літнього чоловіка, і син. Ніби також не бідують, загалом він мав троє дітей, однак батька Юри не стало. 

Ще до Володимира Андрійовича часто навідувався солідний чоловік, який був другом, хоча їхні розмови здавалися діловими. 

Вже Валерія й училище закінчила, і в лікарню влаштувалася працювати, однак все одно навідувала Володимира Андрійовича. Вже такими рідними стали, вона вже й стала вірити, що це її дідусь.

***

Одного вечора повертаючись з роботи Валерія вирішила завітати до Володимира. Як раптом, бачить біля будинку – швидка допомога, і тут зразу стало зрозуміло: не стало її дідуся. 

– Дідусю! – не контролюючи своїх дій і емоцій, вона кинулася до носилок.

Тут з натовпу вибіг Юрій й підняв дівчину з колін. Він став її заспокоювати, а потім посадив в автомобіль й відвіз в гуртожиток.  

Валерія не могла прийти до тями, так полюбився їй цей дідусь, до того ж родичів у неї взагалі не було, сама виросла в інтернаті. Попрощалися з Володимиром Андрійовичем, Юра все організував гідно, взяв на себе всі витрати. На прощання прийшли і син з донькою, тоді Валерія побачила їх вперше. Поминальний обід влаштували на квартирі дідуся. Тишину перевали розмови доньки і сина: 

– Глібе, нам потрібно продати це житло. 

– Квартира – це не одна важлива річ, в батька ще й завод був, ще про нього треба все розвідати. 

– Ну треба щось вирішувати, ти ж знаєш, як зараз складно зі спадщиною. 

– Дарино, не хвилюйся, ми ж спадкоємці першої черги.

– Ага, а про Юру що забув?

– Та дідусь йому ще за життя щось залишив, цього достатньо. 

Пройшло близько години й родичі почали розходитися. Раптово з-за столу встав поважний пан в чорному костюмі, й попросив залишитися спадкоємців. Стало зрозуміло, що це адвокат. Він наголосив, щоб Гліб, Дарина, Юра та Валерія не покидали квартиру.

– А це ще що за Валерія? – фиркнула Дарина.

– Звати мене Костянтин Михайлович, – сказав поважний пан й почав виймати з папки папери, – я був найкращим другом Володимира Андрійовича, а ще за сумісництвом адвокат, то ж зараз оголошу заповіт.

– Який ще заповіт? – обурився Гліб.

– Я, Володимир Андрійович Микитин, в цьому заповіті розпоряджаю наступне: квартиру, у місті Києві, на вулиці Шевченка, заповідаю Валерії Олегівні Приймак.

– Взагалі не зрозуміли – почали обурюватися діти.

– Власне підприємство передаю в управління онуку Юрію Івановичу Микитину.

– Що ви таке тут читаєте? Це якесь непорозуміння, – почала верещати Дарина.  

– Глібу й Дарині заповідаю по двісті тисяч гривень. 

– Хіба це гроші? Нам квартира потрібна! Ми будемо судитися, – вигукнув Гліб.

– Це ваше право, – спокійно погодився адвокат, – але не витрачайте даремно свій час. 

– А звідки взагалі взялася ця Валерія? – продовжувала Дарина. Тут відповів Юрій: 

– Тітко, не варто тут дуже кричати, Валерія тут доглядала за дідусем, коли вам всім байдуже було. Ви коли востаннє навідували дідуся? Могли б хоча б своїх дітей привезти, він так мріяв онуків побачити, вони вже школу закінчували, а й в його пам’яті вони ще досі маленькі. Вам не соромно?

Дарина опустила голову на руки і заплакала, Гліб також відвів очі, а потім промовив:  

– Сестро, Юра говорить правду! Ходімо додому.

Що думаєте з цього приводу?

U2

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector