Одного разу батько мені розповів про те, що бачив мене з матір’ю, як ми разом гуляли парком, але забоявся підійти до нас – в душі він відчував глибоку провину. Якщо б він тоді підійшов, все склалося б по-іншому…
Моя баба з дідом вигнали маму з дому, бо вона була вагітна мною. Батько ж залишився там…Я ніколи його не бачив, лише ночами уявляв, яка посмішка у мого татуся та думав, що він може зараз робити. Але доля дуже неочікувана: через сорок років ми зустрілися вперше!
“Нагуляла дитину!”
Валентина та Дмитро – мої батьки – були одружені лише три місяці. Матір не чула нічого іншого від свекрухи, як одні докори та гострі слова. Батько ж ні разу не заступився за матір, а навпаки захищав свекруху. Життя моєї мами стало нестерпним і вона пішла від чоловіка.
До батьків вона повернулася вже зі мною. Пізніше мати казала: “Ти став моїм місточком між минулим і майбутнім, між великим коханням і ще більшим розчаруванням”.
Я не скаржуся на власне дитинство. Матір мені дарувала безмежну любов та тепло. Але мені все одно було цікаво, де мій батько. Адже я бачив сім’ї інших дітей й відчував різницю. Вперше про батька я спитав в чотири роки. Матір була ошелешена, однак вирішила нас познайомити.
Я собі уявляв цю радісну зустріч й був впевнений, що моя поява у батьковому домі лише його ощасливить. Правда, все сталося не так. Тата тоді вдома не було, тому я з ним так і не познайомився. А баба кричала на маму: “Нагуляла собі сина, а тепер хочеш Дмитрові на шию повісити?!..” Дід мовчки зиркнув на мене і навіть не підійшов. Мені було дуже шкода маму…
Матір всю дорогу мовчала, а я спостерігав за тим, як котяться у неї сльози на щоках. Після цього ми більше не поверталися в цей будинок.
Плакав, мов трирічний хлопчик
Так і ріс без батька. Я вдало закінчив школу та вступив до вузу. Згодом отримав дві вищі освіти: історика і музиканта. Згодом і майбутню наречене зустрів – Тетяну. Я їй і розповів історію мого життя. Жили ми з Танею чудово, я працював вчителем музики, а жінка виховувала дітей.
Все тривало чудово, поки не захворіла матір. Саме в цей час у наше життя несподівано увірвалася звістка про батька.
Якось Тетяна їхала в автобусі, як раптом до неї підсіла жінка з дитиною. Хлопчик виявився дуже жвавим та балакучим, він без угаву розповідав про своїх родичів. Вони проїжджали околицями Чернівців, як малюк раптово промовив: “А тут живуть Вірні. Це мої дядько і тітка. У них біля хати — город!”
Таня почула знайоме прізвище й одразу подумала, що тут може жити саме мій батько.
Вранці Тетяна пішла на ринок за овочами, а я мав її зустріти і допомогти донести сумки. Раптово вона побачила чоловіка, який був дуже схожий на мене.: хода, риси обличчя, погляд – усе видавало те, що це мій батько. Таня підбігла до чоловіка:
— Добрий день, ви — Дмитро Іванович?
— Так. А ми хіба знайомі?
В цей момент я прямував до дружини. Так і відбулася моя перша зустріч з батьком. Я поглянув у його очі і розридався, немов трьохрічний хлопчик. Я так мріяв про цю зустріч і не вірив, що вона трапиться.
А мама так і не дізналась…
Згодом ми навідалися в гості до батька, де він проживав з другою дружиною. Так і зав’язалися у нас родинні стосунки.
Але я жалію про одне – так і не зізнався матері, що знайшов батька. Вона хворіла, а я не хотів її травмувати. Пройшло кілька місяців і вона померла, так і не дізнавшись.
Я спілкувався з батьком кожен день, ми не могли ніяк наговоритися.
Якось увечері ми попрощалися. А вранці пролунав дзвінок: батька більше немає… 25 місяців — лише стільки часу подарував нам Господь для спілкування.
Що думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!