Коли ми з чоловіком одружувались, то свекруха обіцяла сину будинок. Я не особливо зважала на її слова, бо зрозуміла ще, коли ми з Богданом зустрічались, що його мама не надто переймається добробутом сина.
Моя свекруха більше журилась над долею дочки. Для Кіри Світлана Олексіївна робила все – оплачувала поїзди на море, купувала все необхідне, навіть квартиру в іпотеку взяла улюбленій дочці.
Мої батьки купили нам квартиру та допомогли з ремонтом. За документами я власниця квартири, батьки оформили на мене дарчу.
Якось на днях до нас завітала свекруха, вперше після ремонту.
– Гарно так все зробили, видно, що постарались. Ну тепер я спокійна, бо обоє моїх дітей влаштовані – говорила Світлана Олексіївна. – До речі, власниками квартири ви ж обоє оформлені?
– Ні. Лише я.
– Чому? У нормальних сім’ях все порівну записано на двох.
– Цю квартиру купили мої батьки, тому вона й оформлена лише на мене. Це моє майно.
– Ти так говориш, ніби до розлучення готуєшся.
– Ви, до речі сину будинок обіцяли. Дочці квартиру купили, а сина обділили.
– У вас є де жити. Он яка квартиру велика, тому не починай. І я скажу сину нехай займеться документами, щоб правильно були оформлені.
– Ви не лізьте не у свою справу. Купите житло, тоді й оформите на кого захочете.
– Ти до мене рота не відкривай. Бач яка.
Свекруха пішла, демонстративно грюкнувши дверима.
Хіба я щось не те сказала? Як потрібно було реагувати на такі її слова?