– Моїх дітей війна забрала, вони ніколи мені вже не поможуть. А ці люди… Я за них молитись буду!

Згадалась мені історія одна травнева. Тоді в Києві так часто обстріли були, що сон здавався чимось нереальним.

Після чергової ночі в коридорі надумав я по каву в магазин під домом зайти, щоб хоч до тями себе привести.

Хотів уже заходити всередину, як бабусю побачив біля сходів. Сиділа собі непримітна, тиха, а з очей сльози котились. Ніколи її в нашому районі раніше не бачив. Подумав, що в її будинок, не доведи Господи, прилетіло.

– Вибачте, у вас щось сталось? – без зайвих роздумів запитав я.

– Та ні, сину, усе добре. Плачу я від доброти людської, а не від горя. Бачиш, цілий пакет їжі в мене стоїть? А якого не купувала, у мене грошей так багато нема. Пішла я половину хлібини собі до вечері взяти, а до мене дівчинка підбігла маленька. Дивиться на мене і каже: «Бабусю, а що ви купувати будете?». То я і розказала, що хліба хочу взяти, бо вдома вже закінчився. А вона побігла і прийшла назад уже з татом своїм. Вони мені цілий кошик їжі набрали! І заплатили за все самі. Мовляв, час зараз важкий, тому щотижня вони комусь із пенсіонерів допомагають… От цього тижня і вибрали мене.

Пошепки

– То це ж добре, чого ви плачете? – запитав я знову.

– Бо моїх дітей немає вже, їх війна забрала ще в тому році… Вони вже нікому ніколи не поможуть. А про мене, бачиш, ще хтось і переживає… Аби ж ото більше людей добрих, може й жилося б нам краще.

Про ці слова я ще дня зо два думав. Може, вона в чомусь і права… Бо якби кожен по доброму вчинку в день робив, то де б тому злу було братися?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!