Команда “Пошепки” натрапила на історію від нашої читачки, яка поділилася своєю непростою сімейною ситуацією. Жінка дуже потребує поради, бо стоїть перед складним вибором: розповісти доньці гірку правду, чи жити з тягарем солодкої брехні на душі. Прочитайте статтю і напишіть, як вчинили б Ви на місці Тетяни. Раптом саме Ваша порада стане рятівним колом для нашої героїні.
Я не з чуток знаю про те, що таке життя в дитбудинку. Повірте мені, щастя і радості там дуже мало.
Відсутність любові і захисту — все це змусило мене стати дорослою в ще зовсім дитячому віці.
Мою маму я ніколи не хвилювала. Все, що їй було цікавим у житті — це горілка і закуска. Про батька я не знаю геть нічого. Навіть імені. Чула від сусідів, що горе-матір записала мене на ім’я дідуся, якого не стало ще задовго до мого народження.
Отак я і жила до 3 років. Іноді мама мене годувала, а бувало й таке, що вона забувала про моє існування на кілька днів. Я плакала, кричала, але вона спала міцним хмільним сном.
Якось я захворіла, не було сил навіть на сльози. Отоді-то сусідка й запідозрила погане — звикла вже до того, що з сусідньої квартири постійно долинають дитячі істерики.
Зайшла всередину — двері ж у нас завжди були відчинені, і побачила мене в ліжечку. Вона торкнулася рукою чола і відчула, що я горю. Не розгубилася і викликала одразу швидку.
Полежала я місяць в лікарні, а звідти мене одразу повезли до сиротинця.
Було нелегко, але життя мене загартувало, зробило сильною. Я добре знала, чого хочу досягти, і впевнено до цього йшла. Розраховувати могла тільки на себе і на Бога.
І все склалося… Я вступила до університету на бюджет, гарно вчилася, зарекомендувала себе, тож потім мене без жодних проблем взяли на роботу. Там я і познайомилася з найкращим чоловіком у світі — з моїм Юрчиком.
З ним я вперше дізналася, що таке любов, турбота і відчуття безпеки. Він мене прийняв такою, яка я є, хоч і знав, що в мене ні копійки за душею.
Жили ми дуже щасливо, поки не дізналися, що в нас ніколи не буде дітей.
А все через мене! Я не могла собі цього пробачити, благала Юру, щоб він мене залишив, але коханий навіть слухати цього не хотів.
– Тетянко, ну куди я від тебе подінуся? Я ж кохаю тебе!
– Але у нас ніколи не буде дітей! Ти це розумієш? Навіщо тобі таке життя?
Після недовгих роздумів чоловік запропонував:
– Візьмімо малюка з дитбудинку?
– Ти… ти серйозно?
– Ну, звісно! А чому б і ні?!
Я загорілася цією ідеєю. Справді, я сама знаю, як важко живеться в сиротинці, то чому б не зробити щасливою якусь дитину і себе з чоловіком заодно?
Коли я побачила маленьку дворічну Миросю, зрозуміла — це моя донечка! Вона торкнулася мене своїми ручками — а мене наче струмом пройняло.
Багато хто відмовляв нас з Юрою від цієї затії: лякали поганими генами, вродженими вадами та іншими вигадками, але ми й чути нічого не хотіли.
Оформили всі необхідні документи і вже за кілька місяців змогли відчути себе щасливими батьками.
Всевишній нагородив нас за нашу стійкість і терпеливість, тож коли Миросичці виповнилося 6 років, я дізналася, що вагітна.
Тепер у нас є донечка і синочок. Мирося стала справжньою красунею. Вона добра і дуже розумна дівчинка. Збирається вступати до медучилища.
З кожним роком вона стає все дорослішою і дорослішою, от у мене і з’явився страх, що одного дня вона таки дізнається про те, що я їй не рідна.
І що тоді? Як вона на це відреагує? А що як Мирося довідається про це не від мене, а від чужих людей?
Через це ми навіть вирішили переїхати з нашого села до великого міста, але ж від себе не втечеш!
Що тепер робити? Може варто таки наважити і про все розповісти Миросі? Вірю, що вона все зрозуміє.
Що порадите Тетяні?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!