У мене своя сім’я, у нього своя. Знайомі ніби цілу вічність. Бачимось щодня. Об’єднує мене з ним багато, навіть народились в один день, але в різні роки. Наші діти однолітки. З ним мені завжди є про що поговорити, ми розуміємо одне одного з пів слова, з пів погляду. Тільки є одне “але”: я живу з іншим чоловіком, а він з іншою жінкою.
Я кохаю його й увесь час думаю про нього, впевнена, що він також це відчуває щодо мене, тільки зізнатися один одному не можемо.
Я навіть собі боюсь сказати про це вголос, тому вирішила виговоритися тут, написавши свою історію. Щодня я бачу його погляд і уявляю, як він говорить мені, що любить і хоче бути завжди поряд.
Можливо, він чекає від мене перший крок, бо боїться, якщо зробить його він, тоді я відмовлю. А я чекаю, що цей крок зробить він.
Мені інколи здається, що ми відчуваємо один одного. Одного разу, при зустрічі він розповідав мені як боротись з безсонням, хоч я не казала, що почала погано спати. А коли я навесні начебто пішла на лікарняний, він зателефонував і запитав, чи не дало мені запалення хитрощів ускладнень.
Я знаю, що він хоче, але боїться освідчитися мені, бо ми обоє одружені не з тими людьми… Як бути у такій ситуації? Як жити з тими думками у голові про нього? Чи це нормально бути закоханими, але ніколи не зізнаватися у цьому?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!