Після обіду, коли я нарешті впоралася з усіма хатніми клопотами, вирішила забрати Олега з дитячого майданчику, де він зазвичай грає з друзями. Я переодяглася, вийшла з під’їзду і пішла до місця призначення. Пригадую, що довго стояла та оглядалася, намагаючись впізнати в чужих дітях обличчя свого сина. Але Олега там не було.
Аж в душі все похололо.
Довелося оббігти весь двір перш ніж я натрапила на малюка. Він сидів неподалік за будинком і тихенько схлипував.
Я обережно підійшла і сіла поруч. Сльози котилися градом по щоках мого чада, тож я не поспішала з розпитуваннями, а вирішила почекати, доки хвиля бурхливих емоцій мине.
– Що трапилося? Ти впав? Чи тебе хтось образив?- нарешті почала я.
– Ви підібрали мене, як цуценя!
– Про що це ти? Хто тобі таке сказав?
– Максим розповів, а йому – мама.
Максим – однокласник мого сина. Його матір я добре знаю, ми дружимо вже не один рік, втім, останнім часом не надто сильно спілкуємося. Здається, вона на мене розлютилася через те, що я робила зауваження її дитині. Оце так помста.
Я обняла сина, почала заперечувати, а сама пригадала всю правду.
У нас з чоловіком довго не виходило зачати дитину. Довелося звертатися до спеціалістів і навіть іти на тривале лікування. І з часом у нас таки вийшло. Втім, не без проблем, ясна річ. Перед цим у мене було декілька викиднів, тож тепер я фізично більше не могла народити дитину. Тож і цього разу нічого не вдалося.
Чоловік вирішив, що ми всиновимо дитя. Почалася тяганина з документацією.
Виручив нас мій колишній однокласник. Він був директором одного із місцевих інтернатів, тому ми вирішили звернутися до нього. Ми довго радилися з ним, що і я як можна зробити. Знайомий пропонував варіанти, але радив не поспішати.
Через декілька тижнів Ростислав зателефонував нам і сказав, що є один спосіб стати батьками немовляти просто в пологовому будинку без черги. Виявилося, що дівчина-студентка, яка вже була на дев’ятому місяці вагітності, сама прийшла в інтернат з проханням прийняти її малюка після народження. Оскільки офіційна відмова від дитини вже була оформлена, нам довелося тільки дочекатися народження маляти.
Ми погодилися.
Незнайомка народила нам Олега і більше ніколи не з’являлася у його житті. А ми нарешті стали щасливими батьками.
Зараз же я сиділа поруч із сином і таїла в собі таку лють на подругу. Хіба можна так чинити? Справи дорослих не мають стосуватися дітей. Я вже сто разів пожаліла, що розповіла їй правду.
Напевне, тепер доведеться переїжджати в інше місто, щоб у школі випадково не дізналися про всю цю ситуацію й не зашкодили йому ще більше. Дітки ж бувають жорстокими.
– Що ти, оце Макс тобі дурниць наговорив. Ти – мій рідний син і ми з татом тебе дуже любимо. Пішли додому, там обід на столі.. Як ти любиш, із десертом.
Олег повагався, а тоді обійняв маму.
– Я йому теж сказав, що він бреше.
Чи сподобалася вам історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!