Недаремно, багато людей говорять, що чоловіки психологічно слабші за жінок.
Так, ми можемо повихвалятись мускулами і кубиками пресу. Легко відкрити банку огірків чи порубати дрова.
Але коли справа стосується психологічних проблем, то тут я піднімаю руки у поразці.
Я завжди дивувався, як мама могла тягнути мене з братом на своїй шиї. Встигала працювати, нас виховувати і за домом дивитись. Бе допомоги, аже батько пішов від нас ще коли я малим був.
А вона могла. Мало того, що їй важко фізично, то морально усе це усвідомлювати взагалі нереально, як на мене.
Таких як моя мама у селі було багато. А ті, що й були одружені, підтримки чоловіка не відчували взагалі. Їм однаково доводилось тягнути усе на своїй тендітних плечах. Чоловік за виховання дітей брались вкрай рідко. Хіба, коли був важкий проступок, або не слухали маму.
Мабуть, тому у мене і склався образ такої жінки. Я вважав, що діти – це суто жіночий обов’язок. Одружився. Ми чекали дитину. Я дуже хотів сина – сказали, що чекаємо дочку.
Я спершу засмутився. Та згодом переналаштував себе на позитив. Мріяв, як вчитиму її кататись на велосипеді, як ми вчитимемось ходити. Як вона казатиме “тато”. Я уже й ім’я їй вибрав.
В пологовому будинку мені сказали, що дитина народилась зі синдромом Дауна. Ми не знали, як таке могло статись. Дружина у першому триместрі робила скрінінг, але він нічого такого не показав. Вона й не могла подумати, що це можливо. А я тим паче…
На УЗД Вероніка майже не ходила, казала, що це буде шкодити дитині. А я що? Казав нехай сама вирішує, нехай лікарів слухає. Це її задача.
Моя ж задача була забезпечити свою сім’ю матеріально, подбати про благоустрій у домі. Про фінансову подушку у випадку моєї безробітті. Цим я і займався.
У такому діагнозі нашої дитини я звинувачував дружину. Вважав, що це вона не догледіла, зайвий раз не перестрахувалась, не здала аналізи.
Поки Вероніка ще була у пологовому, я не міг на роботі собі місця знайти, сходив з розуму. Я взяв відпустку, щоб скласти усі думки докупи і придумати, як бути далі.
Перша думка – відмовитись від дитини. Я не бачив у цьому нічого поганого. Ми ж були не готові до народження дитини з дефектом. Логічно, що ми могли б відмовитись від неї ще після народження. Та, коли я сказав про це дружині, вона почала плакати і благати не віддавати нікуди донечку. Вона виховуватиме її, поки стане сил.
Тут відразу мені згадалась мама, яка не боялась тягнути на собі усю сім’ю. Вона без зупину працювала і старалась, щоб у нас все було найкраще.
Друга думка – піти від дружини. Як на мене, найправильніша. Я не мучив Вероніку, не доводив її до істерик, до стану, що вона сама готова мене виганяти. Я просто поставив її перед фактом – іду.
Залишив їй з дочкою свою квартиру, виплачуватиму аліменти. Але жити з ними я не зможу. Я не вважаю, що вчинив погано.
Проте, знаю, що люди, які дізнаються про цю ситуацію, засуджують мене. Вони не розуміють, як я можу не цікавитись, чим живе моя дитина, що їсть, п’є, як почувається?
Та я намагався. Намагався себе пересилити, бути сильним. Приїжджав до дружини. Стояв під вікнами, потім під вхідними дверима. Але наважитись зайти, я так і не зміг.
Я читав, що люди з синдромом Дауна не такі вже й безнадійні. Вони дуже добрі.
Зараз доньці уже 5 років, а я її так і не бачив жодного разу вживу. Я розумію, що жінці зараз дуже важко. Але вона ще з перших хвилин, як дізналась про діагноз була готова виховувати цю дитину. Вона сильна і впорається.
А я, якщо чесно, навіть боюсь вдруге сім’ю заводити. А що, якщо історія знову повториться? Забезпечувати дві сім’ї я не зможу. Це надто дорого обійдеться. Тому і живу сам.
Знаю, мене засуджуватимуть. Більшість так робить.. Просто ніхто не розуміє, що чоловікам важко сприймати той факт, що твоя дитина не “така як усі”. Важко з цим змиритись, підтримувати її, доглядати, проводити постійні реабілітаційні вправи. Це психологічно нереально витримувати.
Інколи і здорову дитину батьки не виховують, здають у дитбудинку, а ту безнадійно хвора, без хорошого майбутнього..
Я вважаю неправильним порівнювати позицію жінки і чоловіка. Жінка може поплакати, пожалітись, їй поспівчувають, підтримають. А от чоловік співчуття в свою сторону не отримає.
А як ви вважаєте такі чоловіки заслуговують на співчуття?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!