Я розумію, що зараз важкі часи, війна. Та, як на мене, перебільшувати теж не варто. Свекри наче здуріли. Попросили нас поїхати з ними в гіпермаркет і там накупили все, що лише можна. Консерви, крупи, борошно, продовольчі товари.
– Та возять ж товари, немає з цим проблем.
– Це ти просто не знаєш, що таке війна. От мені мама розповідала. Не хочу потім шкодувати, – казала свекруха.
На весну батьки чоловіка засадили город і почалось. Щотижня вони нам телефонували та вимагали, аби ми приїхали. Якщо чоловік відмовлявся – починався шантаж.
– Оце молодь! Хочете, щоб ми тут вмерли!
– Але ж вас ніхто не примушує!
– Потім ще радіти будете. На осінь матимете городину, все домашнє, без нітратів.
До вересня ми вже нічого не хотіли. Ще й закрутки почались. Мріяли хоч трошки відпочити. Наступного року все повторилось знову. Мій чоловік не міг сперечатися з мамою. Свекруха звикла усіма керувати. Свекор її слухав усе життя, син також. Я ж терпіла, зціпивши зуби.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І ось днями ми приїхали на свято до батьків. Усі зібралися за столом. І раптом нам урочисто оголосили:
– У нас для вас подарунок!
– Який?
– Ми купили ще один город. Згодом вам подаруємо, а зараз всі разом оброблятимемо.
І тут я вже не витримала. Просто не могла мовчати.
– Ви у своєму розумі? Невже важко було порадитись? Я й ваш город проклинаю. Нащо горбатитись на полі, як можна все купити. Добре вам, ви не працюєте, на пенсії, а ми весь тиждень гаруємо і на вихідних хочемо відпочити, розважитись, а не копати, а потім помирати від болю в спині.
Свекри не очікували такого. Мама мого чоловіка почала кричати, що я не вдячна і лінива. Ми зібрались і поїхали додому. Тепер зі мною ніхто не спілкується. Але хіба ж я не маю рацію? Життя з одне, не хочу свою молодість на городі витрачати.
А ви як вважаєте? Раділи б такому подарунку?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!