Цьогоріч ми мало не зі сльозами на очах вмовляли свекруху поїхати в Трускавець. Річ у тім, що вона вже багато років ніде не відпочивала і цілком заслужила на це. Крім того, зрозумійте нас, ми живемо усі разом, у двокімнатній квартирі. І три тижні наодинці – це й для нас відпочинок.
Після весілля ми не відразу поселилися в мами мого Іллі. Рік орендували житло. А тоді пандемія почалась і стало дуже важко. Ще й я завагітніла. Тому й переїхали до неї. Подумали так краще буди. Хоча жити разом дуже важко. Я розумію, що свекруха не зі злим наміром, але вона увесь час вказує мені що і як робити. Спочатку я страшенно нервувала, сварилась із нею, речі збирала. А тоді вирішила, що мовчатиму і все, нехай собі говорить. Та бодай три тижні без неї для мене за щастя.
Саме тому до дня народження свекрухи ми придбали путівку, аби вона вибору не мала і все ж поїхала.
– А як я вас залишу? Зараз війна – хіба час відпочивати?
– Нічого, вам треба оздоровитися!
Ледве ми її відправили. Навіть на вокзалі хотіла розвернутися. Та вже на третій день подзвонила і дякувала. Казала, що й не підозрювала, що там так гарно.
Та три тижні промайнули, як один день. Так склалося, що в день повернення ми не могли зустріти свекруху. Та вона відразу сказала, що візьме таксі. На вечір, дорогою додому ми купили її улюблений торт. І ось заходимо в квартиру і чуємо, що хтось говорить на кухні. Подумали, що може сусідка зайшла. А тоді побачили, що просто в халаті сидить і попиває чай якийсь дядько. Цю німу сцену треба було бачити.
– Знайомтесь, це Вася! Він тепер з нами житиме!
– А хто такий Вася?
– Ви не уявляйте, я така щаслива, що ви мене в Трускавець відправили! Інакше б ніколи своє кохання не зустріла. Розумію, нам тепер важко буде, але ж ви не збирались в мене вічно жити.
Ми стояли й мовчали. А тепер не знаємо, що робити. Порадьте, як нам бути? Свекруха зовсім не знає того Василя. Хіба це нормально?
Вибачте. Даних поки немає.