Кілька років тому почався карантин і я втратила роботу. В мене був великий кредит, в розпачі я почала шукати бодай якийсь підробіток. Тоді натрапила на одне оголошення – подружжя літніх людей шукало жінку, котра могла б приносити продукти, готувати та прибирати.
Я вакцинувалась і влаштувалась на це місце. Ви не повірите, це були насправді унікальні люди. Дідусеві 94 роки, бабусі – 89. Досі вони доглядали один одного, та врешті стало складно. Діти їхні давно жили за кордоном і не мали змоги приїхати.
– Скільки ж ви років у шлюбі вже?
– В це важко повірити, але цьогоріч буде 72 роки.
– Я навіть уявити собі не можу, що так довго можна жити разом. І невже не хотілось розлучитися?
– Дуже хотілось. Перші десять років були жахливими. Коли народились діти ми почали увесь час сваритися. Через дрібниці. Мені здавалось, що дружина зазіхає на мою свободу, заважає розвиватись. А вона увесь час скаржилась, що я не хочу допомагати, приділяю мало уваги.
– І що ж сталося?
– Одна знайома порадила поїхати до села і піти до священника. Ми – люди релігійні, хоча часи тоді були такі, що все це не схвалювалось. Церкви зачинені. Та ми вирушили до рідного села і знайшли священника. Розповіли йому все.
– І що?
– Він сказав одну річ, яку я все життя пам’ятатиму. Пояснив, що всі наші проблеми через те, що живемо без Бога, егоїстично. А треба спочатку догоджати Господу, потім – дружині чи чоловікові, а лише згодом думати про себе. І знайте що? Коли ми почали дбати один про одного все змінилося. Ще вчора ми мало не розлучились, та врешті стали щасливою сімейною парою.
– Це дивовижно!
– Саме так. Виявляється, людський егоїзм може зруйнувати все на світі. А зовсім незначні зусилля, повага до думки іншого, добре слово, сказане в потрібну мить – здатне зберегти шлюб.
Надалі я спостерігала за стосунками цього дивовижного подружжя. Вони в усьому допомагали один одному, підтримували й увесь час спілкувалися. Та тоді сталося те, чого ніхто не очікував – бабуся захворіла. Вона подолала коронавірус, та мала серйозні ускладнення.
Врешті лікарі повідомили, що жити їй не довго і потрібен цілодобовий медичний догляд. Запропонували переїхати в хоспіс. Тоді дід мені сказав:
– Я поїду разом із нею. Якщо дружина помре, я теж довго не житиму.
– Але ж ви не мусите?
– Мушу. Я просто не зможу вже без неї.
Вони поїхали разом. Прощаючись, ми довго плакали. Та згодом я провідувала своїх стареньких підопічних. За три місяці не стало бабусі, а ще за місяць відійшов і дід. Хоча він був цілком здоровий для свого віку.
Їхня історія повертає віру в кохання. Але, крім того, вона вчить нас розуміти, що над стосунками треба працювати, вони не визнають егоїзму.
А ви знаєте пари, які разом так довго? В чому їхній секрет?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!