Ми прислухалися до кожного звуку, бо це міг бути літак. А літак – то найгірше

Останні два місяці ми проживаємо чи не найжахливіші події у своєму житті. І, як би не хотілося залишатися осторонь чи заховатися від цього жаху, але подітися, направду, нікуди. 

Це прекрасно зрозуміла героїня нашої історії Ірина Пінчукова, яка разом зі своєю сім’єю провела 18 днів під російськими бомбами.

“Ранок 24 лютого почався для мене приблизно о 8:00 словами мами «Почалася війна»,- розповідає Ірина. – Ми з хлопцем, любителі поспати довше, не чули вибухів, що лунали вже неподалік Чернігова та розбудили моїх батьків. Більше того — вже кілька місяців в інтернеті були статті про те, що росія нападе на Україну в кінці жовтня чи грудня, на початку січня чи лютого. Тому ми досить спокійно сприйняли цю новину, вважаючи, що вона — ще одне перебільшення. 

Уже за кілька годин ми почали чути часті вибухи, але заспокоювали себе, що вони досить далеко, що такі «бабахи» вже майже норма для сходу, то, може, і в нас вони залишаться десь на фоні. На жаль, все склалося інакше.

Через те, що Чернігів розташований близько до кордону з Білоруссю, біда підібралася до нас швидко.

Вибухи стали гучнішими, і ми перебралися в коридор, щоб дотримуватися правила двох стін.

 Першого дня я ще працювала з дому і домовилася з мамою, що ми поїдемо в село, якщо зникнуть світло чи вода. Та вже скоро дорога до Михайло-Коцюбинського стала недоступна, а в Чернігові майже водночас зникли світло, вода, інтернет та мобільний зв`язок. На щастя, нам вдалося запастися продуктами та питною водою. Тому коли в магазинах не залишилося нічого, окрім креветок та червоної ікри, в нас були консерви та крупи, з яких можна було щось приготувати.

Здавалося, що ситуація в місті інколи покращувалася, тому ми зволікали з виїздом. Але було дві ситуації, які змінили наше рішення. Над Черніговом уже щоночі літали літаки. Одна з бомб влучила в будинок, що був розташований десь за 10 хвилин від нас. Я тоді йшла коридором і відчула, як підлога дрижить під моїми ногами. 

Пошепки

Відтоді ми прислухалися до кожного звуку, бо це міг бути літак. А літак — то найстрашніше.

Ти прокидаєшся о 4:00, бо чуєш, як він летить над твоїм будинком, хапаєш кішку і біжиш у загальний коридор, бо твій підвал не є надійним укриттям. Чуєш, як щось бахкає (зазвичай двічі), а потім літак летить назад і ти сидиш сподіваючись, що він пролетить повз. Переломною ситуацією для мого хлопця став напад на школу, що через дорогу від нашого будинку. Коли це почалося, ми вибігли в загальний коридор, до нас спустилася моя мама, яка живе вище. Ми сиділи і чули, як сиплеться скло.

«Вікна в під’їзді», — сказав хлопець. Пізніше ми побачили, що то були вікна з обох наших балконів.

Ми виїхали з Чернігова 14 березня. Було дуже важко дістати бензин: тато їздив на велосипеді з каністрою по заправках, до яких стояли черги в 20-40 машин, навіть якщо пального вже не давали. Мої батьки відмовилися їхати в останню мить. Їм вдалося перебратися до родичів в Михайло-Коцюбинське, але там російський блокпост і нестабільна ситуація.

Зараз ми з хлопцем у Вінниці. Тут лунають сирени, але люди живуть, як раніше. Ніякого світломаскування, ніхто не боїться звуку трамвая чи автомобіля, в магазинах є продукти. Це надзвичайний контраст. Тут узагалі нестрашно, але я не знаю, чи зможу сказати те саме, коли повернуся до Чернігова.

Якщо мені буде куди повертатися, бо, наприклад, квартири мого дядька вже немає…

Фото ілюстративні з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector