Сил немає терпіти. Того й пишу. Коли я виходила за Дмитра, то дуже раділа, що в нього з батьками чудові стосунки. До мене вони також були добрими.
Та згодом я зрозуміла – все не так просто. Хоча ми й жили окремо, та вони щодня були присутні в нашому житті. Свекруха із самого ранку телефонує Дмитрові й вони говорять пів години. А згодом ще й мене набирає. До слова, розпитує навіть про особисті інтимні речі. Я через це лише ніяковію. Але й це ще не все. Щотижня ми на вихідних вечеряємо у них. А наступного дня вони приїжджають обідати у нас. Після одруження я була не проти, та згодом народила, почались всілякі клопоти, і часом так хочілося просто відпочити.
Під час останнього обіду ми повідомили батькам новину:
– Ми назбирали грошей і вирішили придбати автівку.
– А нащо вона вам потрібна?
– З малою дитиною не хочеться їздити на метро. Та й це у великому місті просто необхідність.
– Це чудово! І ми будемо часом позичати, коли до лікарні треба чи на дачу, – втрутився свекор.
Я була не проти. Згодом ми придбали гарну сучасну автівку, мінівен з великим кузовом, аби навіть коляска дитяча там вмістилася. Раділи страшенно. Та насолодитися ми не встигли. Свекор відразу ж зателефонував і попросив машину, поїхати на дачу. Чоловік дозволив. Але далі вони брали транспорт просто щотижня. А терпець мені урвався після того, як мені довелось з хворою дитиною їхати в лікарню на метро. Бо батьки Дмитра залишилися на ніч на дачі з нашою автівкою.
Коли я натякала чоловікові, що це вже занадто, він лише розводив руками.
– Ну це ж батьки, як я можу відмовити?
– Але ж ми для себе авто купували. Чого тепер маємо страждати. То треба було їм подарувати й все! Їздили б й далі на громадському транспорті.
Та Дмитро з ними так і не поговорив. А нещодавно свекор вщент знахабнів. Заявив нам:
– Ми хочемо в Карпати поїхати, відпочити трохи. Візьмемо автівку на тиждень, добре?
Тоді вже я не витримала:
– Нічого не добре! Досить! Ми виклали величезні гроші, а машини й досі не маємо. Відтепер ви берете її лише, коли дуже треба. Наприклад, в лікарню.
– Але ми вже літні люди. Нам автівка більше потрібна. А ви молоді, можете й так впоратись. От ми завжди з дитиною на метро їздили!
– Це не обговорюється і все!
– Ніколи я не думала, що ти така, – сказала свекруха.
Вони зібралися й пішли, страшенно образилися. Такого я не очікувала. Тепер не знаю, як мені далі бути. Чоловік також стверджує, що я надто різка, не маю права так з ними говорити. А як інакше нарешті встановити кордони?
Скажіть, чи варто мені поступитися? І віддавати автівку щоразу, а самій страждати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!