У мене є двоє донечок – старша Юлія та молодша Олена. Чоловік постійно працював на заробітках, їздив у Німеччину, Польщу, Іспанію. Можна сказати, що він пропустив дитинство наших донечок. Однак, я чудово розуміла для чого така пожертва – наше благополуччя.
Юля та Олена мали гарний одяг, зробили їм ремонт у дитячій кімнаті. Коли Юля закінчила 11 клас, то Василь вже не їздив на заробітки. Донька переїхала до Львова, вступила на державне місце. Ми оплачували їй тільки оренду квартири, але вже після 1 курсу донька знайшла собі роботу на літо.
Василь за той час вклав деякі наші заощадження у бізнес, відкрив невеличке СТО. Ця справа приносить нам не так багато грошей, але на проживання вистачало.
У 2019 році Юлечка вийшла заміж. Зять Ростик дуже приємний та хороший чоловік, свати так само. Ми допомогли молодятам купити квартиру, разом з батьками Ростика скинулися порівно. Але ми взяли не готове житло, а новобудову на нульовому циклі. Ще навіть фундамент не був залитий. Адже це набагато дешевше. Ну так, діти чекали майже 2 роки, але зате назбирали ще гроші на ремонт.
Юля часто запрошувала нас у гості, аби ми провели вихідні в такому чудовому місті. Та ми з радістю приїздили, купували їм гостинці, для онучки Марічки. Загалом, діти дуже добре влаштували своє життя у Львові, я тішилася. Юля працює в салоні краси, Ростик підприємець.
А от Олена тільки місяць тому вийшла заміж. Познайомилася на роботі з Мироном, біженець з Бердянська. Весілля робили дуже скромне, запросили тільки 15 людей та тихо посиділи в кафе. Батьки Мирона купили їм невелику, однокімнатну квартиру.
Просто ми для молодшої доньки, на жаль, не могли так багато дати грошей. Адже через війну клієнтів майже нема, ледь-ледь тримаємося на плаву. Василь вже шукає деякі підробітки, бо закордон не може поїхати, ніхто його не випустить.
Мене дуже гризла совість. Ну як – Юлі квартиру, а Оленці нічого? Ми спершу думали взяти гроші в кредит чи позичити у родичів. Однак, не знати, чи потім з боргами розберемося.
У нас за містом була невелика дача і декілька рядочків городу. В принципі, ділянка нормальна, але дуже занедбана, бо я там давно не господарюю.
Тому вирішила подарувати цю дачу Олені. Звісно, ми спершу там все поприбирали, винесли старі меблі, покосили траву, старі дерева забрали. Впоралися на 2 дні, ще й в Епіцентр заїхали та купили нову лавочку.
Минулих вихідних запросили доньку та зятя в гості. Натякнули, що їх чекає приємний сюрприз. Я зробила тортик, чаю заварила. Під кінець застілля гонорово поставила на стіл ключі від дачі:
– Ну все, діточки, хазяйнуйте.
Однак, реакція доньки дуже здивувала та навіть засмутила.
– Мамо, ти жартуєш? Хочеш, аби ми в тому сараї жили?
– Ні, ми з татом все до ладу привели. Можете собі там другий поверх добудувати чи продати або ж…
– Ага, тобто Юльці ви квартиру купили, а нам якусь розвалюху? На ті гроші навіть нормальну машину не купиш!
– Нехай у вас буде хоча б щось.
– Знаєш, мамо, тепер я зрозуміла, що ти Юльку любиш більше. Краще б нам нічого не дарувала!
Олена та Мирон на нас дуже образилися. Пішли додому, гучно грюкнули дверима та навіть ключі не взяли, кинули їх на підлогу.
Мене ця поведінка доньки дуже шокувала. А потім ще й сваха почала телефонувати та дорікати, який я поганий подарунок зробила дітям. Тоді я вже не могла стримати сліз.
Тепер не знаю, як помиритися з Оленою та Мироном? Вони навіть з Юлею перестали спілкуватися, уявляєте? Образилися на всіх у родині та не хочуть слухавку підіймати, коли телефоную.
Мені так боляче на душі, що словами не передати. Як мені далі бути?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!