Я працюю медсестрою у державній лікарні, чоловік Павло ремонтує машини на СТО. Живемо ми скромно, але ні на що не жаліємося. Квартира у нас невеличка, 2 кімнати, меблі деякі радянські, але у нормальному стані. Адже хіба на наші зарплати можна будувати палаци чи їсти лобстери?
Донечку Зоряну я народила пізно, у 32 роки. І ми з чоловіком старалися дати їй все найкраще. Хай я краще не куплю собі ту помаду чи туш не куплю, але в донечки буде гарна сукня чи іграшка. Відкладали весь рік, аби влітку поїхати на тиждень в Одесу на море.
Колись ми їздили до Львова, там жили мої родичі. Алінці одразу сподобалося місто, таке красиве, вулички затишні, архітектура гарна. Тим паче, вона давним-давно мріяла стати стоматологом. Ми з чоловіком розуміли, що таке навчання не потягнемо, але це ж наша єдина донечка. Тому Василь поїхав у Німеччину на заробітки, працював на будові.
Як тільки донька вступила до медичного, то забула за рідний дім. Я передавала Алінці щосуботи маршруткою продукти, аби вона в тому гуртожитку не сиділа голодною. Ну і кишенькові гроші на якусь косметику, одяг чи піти з одногрупниками в кафе.
Бачили її тільки двічі на рік – Різдво та Великдень. Я розуміла, що в нашому маленькому містечку молоді нема що робити, і молилася, аби донька вирвалася у велике місто та добре жила.
Після 3 курсу Аліна влаштувалася працювати у салон краси, робила манікюр. Ще й змогла сама заробити на оренду квартири та переїхала з гуртожитку.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Донечко, ну коли ти додому в гості приїдеш? Так сумуємо за тобою.
– Ма, ну роботи багато, чесно. Клієнтів море, з ранку до ночі ті нігті пиляю.
– Може, ми з татом до тебе на 1 день хоча б приїдемо? Привеземо помідорчики та огірочки домашні, як ти любиш.
– Ні, не треба. Я краще у Сільпо куплю.
От ми з донею довго не бачилися. Та і, якщо чесно, у чоловіка на роботі справ багато, вони почали ремонтувати машини для ЗСУ. А я ще й доглядала стареньку сусідку, лежачу бабусю Зою. То їй треба ліки дати, їсти зварити, поприбирати.
Декілька днів тому була на базарі, зайшла купити продукти. І зустріла одну знайому, Марину, наші дівчата в одному класі вчилися.
– Ой, Людка, вітаю тебе з таким святом.
– Яким? У мене сьогодні іменини чи що?
– Та ти що! Зять у тебе такий файний, ну просто красень. Пощастило твоїй Аліні.
Я не розуміла, що відбувається. Який зять? Моя Аліна взагалі про хлопців нічого не казала, а тут чоловік! Удала, що поспішаю на маршрутку та поїхала додому.
– Доню, сьогодні зустріла пані Марину. Вона щось про зятя почала жартувати, за весілля.
– Ну ма, я тобі не хотіла казати. Але декілька днів тому розписалася з Олексієм.
– Ось це так новина. Чому ти нас не покликала? Ми б приїхали, гостинці привезли. Ти ж наша донечка!
– Нащо? Повір, там такі люди були. Ну ви б не знайшли спільної мови.
– Як це?
– Мамо, ти звичайна медсестра, тато механік. А мої свекри люди інші. Вони мають великий бізнес по всій Україні. Ще подумають, що я за Олексія вискочила через гроші. Ну нащо псувати атмосферу?
Я аж дар мови втратила, чесно. Донька ще виправдовувалася, пояснювала, що так свекри захотіли, що вони за все заплатили і складали список гостей.
Але ж ми рідні батьки! Вона наша єдина донечка, як можна про рідних забути?
Чоловікові також вже встигли “донести” про розпис Аліни. Він так розлютився, що забрав всі її фотографії з рамок та заблокував номер телефону.
Я не очікувала такої зради від доньки. Аби нас соромилися через фінансовий статус? Це так сумно, що зараз не можу стримати сліз…
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!