Ми з чоловіком живемо в Тернополі. Мені 58 років, йому – 60. Усе життя працювали, не лінувались – він на будові, я в лікарні медсестрою. Дітей у нас двоє – син Олег, уже одружений, живе окремо, і донечка наша Наталка – наймолодша, 26 років. Вийшла заміж рік тому за Сашка – хлопець, м’яко кажучи, не дуже ініціативний, але що зробиш – полюбила, то й не перечиш.
Після весілля молоді трохи жили в нас, потім – по орендованих квартирах. Ми з Віктором вирішили, що треба допомогти, бо молодість проходить, а свого кутка нема. Тож зібрали всі заощадження, продали дачу, ще й трохи кредит взяли, та й купили їм двокімнатну квартиру в новобудові. Щоб жили, як люди.
В новій квартирі зробили ремонт, все до пуття – сантехніка, меблі, кухня, техніка, навіть телевізор 55 дюймів купили в подарунок.
Новосілля вирішили зробити скромне – тільки найближчі. Ми з Наталкою готували майже добу – салати, гаряче, випічка, закуски, все своїми руками. Віктор ще й шашлик на балконі жарив у міні-грилі. Зять – як завжди, в телефоні, максимум, що зробив – двері відкрив, коли родичі прийшли.
Прийшла і його мама – Ганна Петрівна. Вона така вся з себе. Манікюр, зачіска, духи на кілометр, але характер – краще б мовчала.
Сідаємо за стіл, всі вітають молоду сім’ю з покупкою. Я з тостом виступила, чоловік щось добре сказав, а тоді встала сваха. Піднімає келих, всміхається і голосно, щоб усі чули, каже:
– Яка ж я щаслива, що мій Сашко – справжній господар! Усе сам добився: і освіту має, і квартиру тепер свою! От молодець! Це він у нас такий – не те, що дехто, що тільки маму слухає…
Усі мовчать. У мене аж руки затрусились, бо ж кожен за цим столом знає, хто купив цю квартиру. Я дивлюсь на чоловіка – він червоний, мов буряк. А Наталка наша мовчить, терпить, але недовго. Вона встала. Глянула на всіх і каже:
– Ганно Петрівно, а ви не переплутали нічого? Бо я не пам’ятаю, щоб ваш син хоч копійку в цю квартиру вклав. Це мої батьки купили нам житло. Все, що тут є – зроблено за їхні гроші і руками. А ваш «господар» навіть лампочку не міг сам вкрутити – тато допомагав. Так що не треба байки розповідати про самостійність!
Сваха оторопіла. Потім губи скривила, як завжди, коли її ловлять на брехні, і так з сарказмом:
– Ну-ну… Уже й слова сказати не можна. А я думала, що ми тут сім’я…
А тут уже не витримав мій Віктор, встав і теж каже:
– Сім’я – це коли всі чесні, а не тоді, коли сидиш на всьому готовому, а потім ще й перед людьми вихваляєшся. Хоч би дякую сказали!
Після того – тиша. Гості перезираються, хтось хекає, а сваха тільки пирхнула:
– Ми пішли, бо, схоже – зайві тут. Вам і без нас, бачу, добре.
Сашко, до речі, за нею не пішов. Посидів мовчки, як завжди, потім щось пробував Наталці сказати, але вона лише відповіла:
– Сашо, поки ти не навчишся сам щось робити і за себе говорити – мені з тобою важко буде.
Такий от скандал вийшов. І все на новосіллі. Добре, хоч ми з чоловіком знаємо, що донька наша – з характером, не дасть себе принизити. Але осад лишився – зробили добро, а сваха, як завжди, намагається переписати все на себе й свого ледаря.
Чи траплялись у вас схожі ситуації? Як би ви вчинили в цій ситуації?