Я вже звикла, що діти приїжджають лише тоді, коли їм щось потрібно. Та намагаюсь не звертати на це уваги. Ми з чоловіком важко працюємо, облаштували три великі теплиці, вирощуємо овочі, також збираємо і продаємо на ринку гриби. А ще утримуємо худобу, маємо постійних клієнтів на молочні продукти та яйця.
Словом, щодня з 5 ранку і до пізньої ночі ми зайняті. Та це дає змогу не чекати допомоги від молоді. Та й не розчаровуватись, коли її не буде.
У нас з чоловіком двоє дітей. І син і донечка наразі вже мають власні сім’ї й живуть у місті. Ми змалку намагались їх привчити до роботи, аби зрозуміли – так просто в житті нічого не дається. Натомість за першої нагоди діти втекли й згадувати про город і господарство не хочуть. Навіть на вихідних не приїжджають, аби нам допомогти. А от коли щось треба – відразу на порозі. Охоче беруть у нас продукти, навіть дозволу не питаючи. І я розумію, це наші діти, але все ж, вони мають роботу, а наш заробіток – результат важкої праці.
От і цього разу син Дмитро приїхав з невісткою саме тоді, коли ми збирали помідори.
– О, Надя, якраз закриєш з десяток баночок.
– Так, чудова ідея. А огірочки ще є?
Мене дивувало це нахабство, але я відповіла:
– Огірків зовсім мало цьогоріч.
Я зрозуміла – допомоги годі чекати, треба йти вечерю готувати. Вже й побачила, що мій Павло на межі, страшенно його дратують ці візити.
За годинку я накрила стіл. Невістка навіть не подумала запропонувати мені допомогу. А поїли все за кілька хвилин, наче тиждень голодні сиділи. Тоді син завів:
– Ви нам того тижня мало молока дали, дітям не вистачило. Дайте цього разу хоча б три літри, і сметанки баночку.
– Сину, в мене вже все замовили. Може літр вийде, не більше.
– Оттакої. Ваші внуки мають пити магазинне, розведене, а ви продаєте і гроші заробляєте? Не соромно?
Тут я помітила, як змінилось обличчя чоловіка. Раптом він гримнув кулаком і крикнув:
– Ану забирайтеся! Ні крихти не дам! Не дозволяю!
– Батько, ти що? Сказився?
– Я?? Ні! Це ви вже вщент знахабніли. Твої батьки гарують цілодобово, а ти наче в супермаркет прийшов, лише тикаєш пальцем, що треба. А хоч раз нам допоміг? Хоч колись щось привіз? На вихід!
– Як я зараз піду – більше мене не побачите! І онуків також!
– Вперед!
Вони поїхали. А я так розхвилювалась, що краплі довелось пити. Чоловік навіть говорити не хотів. Я його зовсім не звинувачую, треба було поставити молодих на місце. Та мені дуже страшно, що вони й справді не схочуть нас провідувати. І як в цій ситуації бути?
Думаєте, мій чоловік дарма сина вигнав? Як пояснити молоді, що треба допомагати старшим?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!