Я повернулась додому із заробіток і зрозуміла, що не потрібна своїй доньці, для якої все зробила.
Іра – моя єдина донька, тому я намагалась їй дати все. Коли чоловіка не стало, я поїхала до Португалії на заробітки. Там я працюю уже майже 10 років.
За цей час і онуці квартиру купила, і донька собі дім збудувала та біля нього все облаштувала.
– Ти побудь, мамо, ще рік другий в Португалії, а тоді приїдеш – говорила Люба.
З початком війни донька з онукою виїхали до Польщі, де прожили 3 місяці. Їх перебування там, всі витрати на потреби, оплатила я. Згодом мої дівчата повернулись додому.
Я теж вирішила їхати в Україну, бо вже не молода – скоро 70. Здоров’я підводить, працювати важко, а доживати віку хочу на рідній землі.
Може, хтось із вас скаже, що я божевільна, бо їду в країну, де йде війна, але я їду додому.
Про свій приїзд я дочку попередила заздалегідь. Люба мене зустріла, але видно було, що не дуже рада мене бачити. Вже вдома донька почала розмову.
– У нас зараз все таке дороге, ціни ростуть щодня. Добре було, як ти допомагала, а тепер що? Як я цей будинок потягну сама? – казала Люба.
– В мене є деякі заощадження та й пенсію свою тобі віддаватиму, ти працюєш. Якось воно буде, головне, що ми разом – кажу.
– Ну так. З тих заощаджень, що в тебе треба генератор купити, бо з тими відключеннями погорять усі прилади. Ще ж і заправляти його треба, то гроші швидко підуть.
– Нічого, якось воно буде.
– То ти вже не поїдеш до Португалії? – нарешті запитала Люба
– Ні, мені вже занадто важко.
Ми з донькою жили у великому й гарному будинку, але майже не говорили. Мені здалось, що я заважаю Любі.
– Доню, чого ти так засмучена моїм приїздом?
– Розумієш, мамо, я заміж виходжу і ми тут з чоловіком житимемо. Я ще молода і хочу своє життя влаштувати – винувато пояснювала Люба.
– То я вам заважатиму?
– Ніхто нікому не заважає і не буде заважати – почувся за спиною чоловічий голос.
Це був наречений Люби. Статний високий чоловік.
– Ми чудово ладнатимемо і житимемо разом. Я Віталій – привітно посміхнувся чоловік. – Радий із вами познайомитись.
З того часу минуло майже 2 роки, а я й досі живу з донькою та її чоловіком.
Віталій виявився чудовою людиною. Ми жодного разу не посварились, він ставиться до мене, як до рідної мами. Його мама загинула в окупації і він досі не може пробачити себе, що не вивіз її звідти.
– Може, мені Бог вас послав, щоб я таким чином з мамою спілкувався – не раз говорив.
Хто б міг подумати, що чужа людина стане мені за рідного сина?