Не встигли ми з Михайлом побратися, як якось прийшли в гості до свекрухи, а вона мені відверто заявила:
– Ти маєш одне збагнути, щоб потім між нами не було непорозумінь! Михайло мій син! А матір важливіша за дружину!
Я тоді не знала, як реагувати, не наважувалась заперечувати та просто змовчала. Та скоро зрозуміла, що все це означало. Після весілля ми придбали машину. Адже жити мали де, мені дісталася старенька хата від бабусі. Вирішили, що будемо поступово там ремонт робити, перебудувати трохи планували.
Мій Михайло має золоті руки, тож ми відразу вирішили, що він все самотужки робити буде. Але часу на все це не так багато, адже ми обидвоє мали роботу. А згодом, щойно чоловік збирався щось розпочати, дзвонила Людмила Вікторівна і викликала його. То її кудись відвезти треба, о щось зремонтувати, або ж сестрі його допомогти. І все це треба вже і зараз.
Я неодноразово намагалась пояснювати коханому, що так надалі бути не може. Я дітей хотіла, а в хаті жодних для цього умов. А тоді сталося непередбачуване. Катя, сестра Михайла, завагітніла від свого хлопця. Відразу похапцем весілля зіграли і оселилися молоді в Людмили Вікторівни. Якось вона прийшла до мене й почала вихвалятися:
– Ну все, маю я особистого раба!
– Кого це?
– Зятя! Хоче жити в мене, то нехай відробляє!
Шкода мені було нещасного. Та тоді вона нарешті від мого Михайла відчепилася. Та ненадовго. Витримав зять всього рік такого життя і втік. І почалось знову. Дзвінки щодня, постійно якісь прохання. Причому набралася нахабства і Катя.
– Ви ж зрозумійте, чоловік мене покинув, важко мені!
Та цього я вирішила не терпіти. Адже сама щойно народила. Можливо я вчинила не гарно. Адже коли свекруха подзвонила знову – спитала чоловіка:
– Що Людмила Вікторівна раба викликає?
– Якого?
– Ну, був зять, а тепер ти!
Я бачила, що його це зачепило. Але свого добилася. Михайло нікуди не поїхав. А коли його мати подзвонила знову – грубо їй відповів.
– Так, я тобі не раб! В мене вже своя сім’я!
Не чекала такого свекруха аж ніяк. Згодом мені подзвонила.
– Я знаю, що це твоя робота!
– Моя, то й що? Шукайте іншого дурня!
Відтоді минув місяць, родичі нас не чіпають, проте образу не приховують. Усім знайомим розповідають, яка я відьма, не даю синові рідній мамі допомагати. А ви як гадаєте, правильно я вчинила чи ні?
Вибачте. Даних поки немає.