В житті мені дуже пощастило. Знала, що таке справжнє кохання. Хоча й доля склалася так, що побратися з тим єдиним мені так і не судилося.
З Андрієм ми познайомились, коли мені було 15 років. Від кохання я сон втратила, увесь час чекала зустрічі. Він навчався в технікумі, а потім пішов на службу до армії. Як я його чекала, листи писала. Мріяла, що повернеться – одружимось.
Андрій приїхав. Словами не передати, які ми були щасливі. Я думала, що вже ніщо нас не розлучить. Та раптом він повідомив:
– Ти знаєш, мені запропонували продовжити службу, підписати контракт. Обіцяють гарно платити. Я не хочу, щоб ти за бідного виходила. Як ми жити будемо? От зароблю трохи й зможемо нормальне свято влаштувати.
– Але ж це так довго! А якщо щось станеться?
– Всього два роки. Все буде добре!
Я погодилась і вже за тиждень він поїхав. І знову два роки недоспаних ночей і очікувань. А тоді всього за місяць до повернення мій Андрій зник. Кому я лишень не дзвонила і не писала – марно. Всі очі я виплакала. А потім лишень дізналася, що коханий був на операції в африканській країні.
Кілька років я не могла відійти. Все чекала, що одного дня побачу його і все в нас буде добре. Згодом закінчила університет, знайшла роботу. А тоді познайомилась з Нестором. Він був керівником у моєму відділі й дуже гарно залицявся. Я ніколи його не кохала, але поважала за гарне ставлення до себе. Того й погодилась вийти за нього.
Та мене однаково переслідували сумніви. Здавалося, я зраджую коханого. Та родичі запевняли, що я маю жити далі й обов’язково народити дитину. Тож згодом я завагітніла, народився мій син, якого я назвала Андрієм. Чоловік не знав про моє минуле, тому й проти не був.
І ось зараз я якраз йшла обирати костюм на випускний Андрія. І раптом просто біля під’їзду побачила військового на милицях, без однієї ноги. Він уважно дивився на мене і раптом сказав:
– Привіт!
– Андрій?
– Так. – відповів він.
Як змінився мій коханий. Сивий, втомлений, зовсім не той жвавий високий парубок. А ще його обличчя було спотворене страшними шрамами.
– Я думала, тебе вже давно нема.
– Так і є. Моє життя закінчилося вже дуже давно.
– Чому ж ти так кажеш? Де був усі ці роки?
Ми сіли на лавку і він почав розповідати:
– Тоді я в Африці служив. За місяць до повернення додому дістав дуже страшне поранення. Транспортувати мене не могли, лежав у місцевому госпіталі. Пів року нормально не приходив до тями. Так сталось, що я втратив зв’язок із рідними й близькими. А ще – став калікою. Мені здавалось, що ти мене не любитимеш із таким обличчям. Я не наважився тобі повідомити. Продовжив контракт. А згодом через роки передумав, приїхав і дізнався, що ти вже вийшла за іншого і народила.
– А зараз що? Чому ампутували ногу?
– Після того я досить довго служив, а тоді звільнився. Думав, більше ніколи не повернусь до війська. Але почалась війна – і моє місце було на фронті. Тим паче ані дітей, ані дружини так і не мав.
Сльози лилися з моїх очей. Яка ж жорстока доля, що так повелась із нами. Я попросила Андрія, щоб не зникав, а був мені другом. Та він сказав, що планує встановити протез і повернутися на фронт.
Після тієї зустрічі я втратила спокій. Увесь час думаю про Андрія. Можливо, ще не пізно все змінити?
Як гадаєте, заради справжнього кохання можна покинути чоловіка, з яким прожила гарне життя? Хіба ж це не гріх?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!