Згадувати своє дитинство я зовсім не люблю. Вирішила його стерти зі своєї пам’яті. Та часом настає мить, коли залишаєшся з минулим віч-на-віч.
Місяць тому мені зателефонувала старша сестра Люба. Я із нею рідко спілкуюся, та все ж це моя єдина рідна людина.
– Я в лікарні, приїжджай!
– А що сталось?
– Приїдь, все погано.
Не хотіла я їхати до рідного міста. Не мала гарних спогадів про нього. Та заради сестри мусила. Я відразу вирушила до лікарні. Коли знайшла Любу – очам своїм не повірила. Зовсім вона змарніла, схудла, на мить навіть маму мені нагадала.
– Що з тобою?
– Онкологія. Кажуть, без лікування за рік помру.
– Не переймайся, я заберу тебе до столиці. Там кращі спеціалісти.
Не могла я покинути Любу, та й гроші не були проблемою. Не те що колись. Зараз я мала усе, про що мріяла в дитинстві. Тож оплатити лікування сестри – взагалі не проблема.
Раптом я побачила в коридорі чоловіка з дуже знайомим обличчям. Він сидів у візку і дивився в вікно. Я впізнала його – це ж Вітя Розбишака, мій однокласник і рятівник. На себе зовсім не схожий.
Раптом перед очима промайнуло все моє жахливе дитинство. Батьки наші ніколи тверезими не ходили. Щодня пиячили, а ми тинялися вулицями, нікому не потрібні.
А тоді під час чергового застілля сталася бійка. Не знаю, що вони не поділили, та врешті мама зарізала нашого тата. Тоді нас забрала бабуся. Вона була зовсім стара і хвора, не мала можливості дивитися за дітьми. Тож відправила нас в інтернат. А там усі діти були такі ж нещасні, як ми. Лише деяким хоч їжу із собою якусь давали, а нам – нічого.
У Віті ситуація була значно краща. Батьків хороших мав, але й братів і сестер – десятеро. Тому й відправили в інтернат. Та щотижня мама йому давала торбу всіляких смаколиків домашніх – печива й пирогів. Мабуть, подобалася я йому дуже, адже й мені гостинці приносив. Ще й квіти на парті залишав, подаруночки власноруч робив. Саме він зробив моє сумне дитинство хоч трохи кращим.
– Вітя, це ти? Розбишака?
– Я! Ой, привіт! А ти ще гарніша, ніж була!
– Дякую! Що сталося?
– Та захворів. А син вирішив, що йому квартира дорожча. Продав без мого відома, тепер навіть не знаю, як далі жити.
– Зажди, я зараз повернусь.
Я пішла в магазин і придбала всіляких продуктів. Посиділа біля лікарні кілька хвилин, подумала. А тоді повернулась:
– Вітя, я тебе не залишу. Заберу тебе разом зі своєю сестрою до столиці.
– Дякую тобі, але я не поїду. Не хочу бути тягарем!
– Тоді житимеш в хаті моєї сестри, її однаково тут не буде. Знаєш, ти ж врятував мене тоді в дитинстві. Можливо, якби не ти – я б не впоралась. Тож дозволь допомогти.
За тиждень ми поїхали. Я допомогла Віті грошима і поселила його в будинку сестри. Люба ж поїхала зі мною на лікування. Сподіваюсь, зможу хоч якось допомогти цим дорогим мені людям. До слова, я юриста знайшла, який зможе повернути квартиру мого друга. І все б нічого, та чоловік, коли дізнався про все це страшенно розлютився. Його дитинство було зовсім інакшим, в гарній інтелігентній сім’ї. Не знаю, як йому пояснити, що для мене все це не просто спогади, а терапія.
Якби у вас склалася схожа ситуація, ви б допомагали друзям дитинства?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!