Мої свекри живуть у селі Рокитне, це за Львовом. Я з міста, а чоловік Дімка доїжджав на пари маршруткою. Після 4 класу розписалися, зіграли скромне весілля. Мої батьки віддали нам невелику, але затишну двокімнатну квартиру у районі Чорновола. Ми там зробили ремонт, купили дорогі та дизайнерські меблі.
Словом, живемо дуже добре. Однак, щосуботи їздимо до свекрів у Рокитне.
– Я повинен їм допомагати. З самого дитинства звик, що маю трудитися на городі.
Я вирішила, що буду також їздити з Дмитром. Ну допоможу свекрам, ми ж одна родина. Тим паче, зайва пара рук у господарстві ніколи не завадить.
Свекор, Всеволод Григорійович, виробляє меблі на замовлення. Свекруха, Марина Орестівна, продає на базарі домашні продукти. Яйця, сезонні овочі та фрукти, молоко, сир, сметану. І вони люди при грошах, заробляють чимало.
Звісно, до Львова ми їдемо з повним багажником їжі. Так багато, що я ще своїм батькам віддаю половину.
Однак, окрім Дмитра, у свекрів є ще кохана донечка Лілічка. То така білоручка, що словами не передати. Їй 25, працює десь в Івано-Франківську. Однак, свекри досі оплачують їй оренду квартири та комунальні послуги. І раз на тиждень висилають пакунок продуктів, які я, до речі, збираю!
Раз я намагалася поговорити про поведінку сестри з Дмитром.
– Ну сама розумієш, вона молодша, ще й дівчинка. Батьки її з дитинства балують.
От мені здається, що це просто дитина у тілі дорослої жінки. На Різдво та Великдень приїздить тільки коли ми всі до столу сідлаємо. Бо до того я зі свекрухою сама все готую, ночами не сплю, а кручуся на тій проклятій кухні.
Минулої суботи ми знову поїхали в Рокитне. Збирали кабачки, баклажани, огірки, салат, капусту. Я з 8 ранку по 9 вечора стояла раком на тому городі, всю спину спалила. Чоловік мене ще добряче сметаною обмазував. Потім ще до 1 ночі закривали консервацію на зиму та носили до погреба.
В неділю пішли до церкви, приготували обід. І тут як тут, на порозі стоять Лілька. У сукні, з макіяжем, шкіриться на всі 32 зуби. Я не хотіла за столом робити скандал. Однак, присутність зовиці мене дратувала. От я не люблю, коли одна людина працює в поті чола, а інша в той час байдикує.
Вже під вечір ми почали збиратися до Львова. Я носила з кухні до машини сумки. І краєм вуха почула, як у вітальні Ліля про щось говорила зі свекрухою:
“На, тут 30 тисяч. Якщо не стане – ти напиши, ми докинемо.”
“Добре, у мене в середу виїзд. Куплю вам сувеніри.”
Я одразу засмутилася. Діма відчув мій поганий настрій. Приїхали додому, сіли за столом говорити:
– Ти в курсі, що твоя мама Лілі просто так дала 30 тисяч?
– Так. Сестра їде з подругами у Болгарію.
– Діма, ну це нормально? Поки я он на городі сипну дерла, то твоя мама просто так їй гроші віддає? Ну вона доросла людина, чого сама не заробить ті 30 тисяч на відпустку?
– Я розумію, але…
– Діма, тут нема ніяких але! Словом, я не буду більше до твоїх батьків їхати в село і допомагати. Хай он Ліля повертається з Болгарії та бере сапку в руки. Мені такий цирк надоїв!
Я не хочу сваритися ні зі свекрами, ні з Дмитром. Але не можу терпіти цю нахабну поведінку Лілі. Любити дітей треба однаково. Тим паче, що тій кобилиці вже 25! Хай навчиться самостійно жити!
На Вашу думку, читачка дійсно має рацію? Чи не варто прискіпуватися до стосунків у родині чоловіка?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!