Мій братик ще з самого дитинства був безвідповідальним тюхтієм. Не міг навіть здачі дати хлопчакам, які його ображали і мама часто ходила на такі “розборки”. Погано навчався у школі, не зумів вступити навіть на бюджет в університеті. Так, у братика Романа досі нема вищої освіти. Він після школи ще довго сидів у батьків на шиї, а потім влаштувався майстром на якесь СТО.
А я старалася “вирватися в люди”. Закінчила школу із золотою медаллю, вступила до ЛНУ, ще й мала гарну стипендію. Так вчилася, що навіть не хотіла на якісь вечірки з подругами у клуби. Зате мала у заліковці всі 5 автоматом і ніколи не ходила на перездачу.
Після 1 курсу я не хотіла їхати додому на літні канікули, а знайшла роботу у Львові. Працювала офіціанткою, вигулювала собак за гроші, швачкою підробляла у нічні зміни, бо мама колись навчила мене користуватися швейною машинкою.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Так минуло вже добрих 30 років. Я вдало вийшла заміж, ми з чоловіком самотужки назбирали гроші на житло. Добре, що свекруха у мене дуже гарна жінка, одразу почала “доцею” називати. Пані Стефа працює в Італії, але щоразу, як приїздить у гості, то одразу хоче няньчитися з онуками та привозить багато гостинців.
А мій братик так і не зміг собі життя нормальне влаштувати. Привів жінку до квартири батьків, мама з Ольгою часто сварилися. Зовиця ні дня не працювала, бо постійно сиділа в декреті. Ну, точніше, в чоловіка на шиї.
У 2020 не стало тата, він мав проблеми з серцем. А ще той вірус та карантин геть послабили його здоров’я.
А влітку ще й маму поховали. Брат, до речі, дав на похорони тільки 100 доларів, бо більше не мав. Тому я сама купувала місце на кладовищі, домовину, давала пожертву на церкву та ще оплатила поминки в кафе.
Батьківську двушку ми б мали поділити. Однак, я розуміла, що грошей у брата і так нема. Ну нащо мені судитися за ті нещасні квадратні метри? Там скромний ремонт, тісне панування, старі меблі.
Але тепер я про це дуже шкодую. Бо, як виявилося, брат з червня по грудень (то 6 місяців!) не платив комунальні послуги. Ви уявляєте, які там цифри космічні набігли! І про це мені сказала сусідка, бо побачила наші квитанції за заборгованість.
Я одразу вирішила зателефонувати до брата:
– Ну і як це називається? Ти що, не вмієш за комунальні послуги вчасно платити? Як вам ще з такими боргами воду не відключили?
– В мене діти і жінка.
– Хай твоя жінка на роботу влаштується і гроші заробляє, а не тільки витрачає.
– А хто вдома прибиратиме, їсти варитиме?
– Хіба це мої проблеми?
– Може, краще ти погасиш половину боргів? Бо, якщо так подумати, то тут половина квартири тобі відходить за спадком.
Я аж почала сміятися у слухавку, але Роман далі продовжував доказувати, що половина боргу – то моє діло. От де взагалі його мізки, поясніть?
– Братику, я за 6 місяців до тебе ні разу в гості не приїхала. Ти сам то світло палив, воду включав. То з якого дива я то маю оплачувати?
Але Роман не здається. Зараз він ледь не щодня телефонує та каже, аби я викупила свою частку житла. Адже йому “не зручно так жити”. Ну і мої гроші хоче витратити на погашення боргу. І щоразу наша така розмова закінчується сваркою.
Чесно, я ні копійки не дам братові. Мужику вже під 40, а розуму геть не має. Може, ця ситуація навчить його, як правильно жити.
Не здивуюся, якщо кредитори виженуть потім брата і його жінку на вулицю через заборгованість. От як так можна жити, поясніть?!
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!