Мій чоловік із села. До міста він перебрався три роки тому. Приїхав підзаробити. Тут я з ним і познайомилася. Позустрічалися трохи і вирішили, що будемо розписуватися. Ми вже люди свідомі, мислимо тверезо, тому вже рік живемо разом.
Андрій у мене дуже хороший та працьовитий чоловік. Ми добре ладнаємо. Усе у нас іде своїм розміреним плином. І така ідилія триває доти, доки у наше життя не починають втручатися його родичі. А такої рідні пів села назбиратися може. Цього я просто на дух не переношу!
Ми з Андрієм живемо у моїй квартирі. Вона дісталася мені від бабусі ще задовго до знайомства з обранцем. Я рада, що ми нарешті разом, але наодинці побути вдається рідко. У нас постійно гостюють його родичі. Спочатку я мовчала. Не хотіла видатися надто грубою чи невихованою. Думала, що мої дрібні зауваження у їхній бік наштовхнуть їх на думку, що їм у цьому домі не раді.
Але куди там… Я вже всіх Андрієвих дядьків і тіток знаю в обличчя. Кого в моєму домі тільки не було!
Намагалася повпливати на них через коханого. А він плечима знизує. Не може рідні відмовити. Його потім визнавати не будуть у селі.
А на те, що це моя квартира, зважати ніхто навіть не хоче. Про приїзд сім’я попереджає тільки Андрія. І то за кілька годин до прибуття.
Розумію, що й моя вина у цьому є. Слід було одразу припиняти ці поїздки. Але все ж таки із вихованої сім’ї. Але ось до чого це все призвело.
А на початку навчального року до нас завітала тітка мого чоловіка зі своєю донею. Довго розповідала нам, що її Ліза цьогоріч вступає до Вишу у нашому місті. А тоді нарешті перейшла до суті питання. Сказала, що потрібно, аби ми її доню у себе поселили. Не на довго – всього на 5 років!
Я аж почервоніла від люті. Чоловік це помітив, відвів мене на кухню і почав заспокоювати. А потім сказав, що відмовити буде дуже негарно. Потрібно погодитися. Якось перетерпимо. Він не хотів ні з ким псувати стосунки. Я зробила йому зауваження. Сказала, що, по-перше, це моя квартира, а по-друге, ми не можемо всіх селити у себе, у нас не гуртожиток!
Я повернулася до тітки і одразу їй відмовила. Сказала, що вони можуть 1 ніч переночувати у нас, але на 5 років до себе я нікого пускати не буду.
А наступного дня до мене приїхала свекруха, якій нажалілася ображена родичка.
– Ми від тебе такого не чекали. Прийняли тебе як рідну і думали, що ти так само вчиниш. Не поважаєш нас, то й сина мого також не можеш любити. Він повертається зі мною в село. Не потрібна йому така дружина.
Андрій не зронив ні слова. Пішов збирати сумки.
– Але ти можеш ще передумати. Приймеш племінницю до себе, то все стане на свої місця.
Я засміялася і пішла помагати чоловікові збирати речі. Краще житиму сама, аніж у цьому циганському таборі.
Зрештою, якщо Андрій повернеться, то я його прийму. Але тільки його, а не цілу сімейку. А ні, тоді наші шляхи розійдуться. Не вважаю, що я багато втратила.
А як ви вчинили б на моєму місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!