На спадок претендують усі, але я вважаю, що отримати його повинен той, хто найбільше вкладається. І це не моя жадібність, це справедливість!

Я росла у багатодітній сім’ї. Ні, у нас не було 7 дітей. Всього 4. Але все одно достатньо, щоб тіснитися у маленькій квартирці. Згодом тато розміняв наш старий дім на трикімнатну квартиру, а за містом збудував дачу. Деякі сім’ї вирізняються своєю згуртованою та дружністю. Про свою подібного сказати не можу. Ми з братом та сестрами частенько сварилися. Доходило навіть до бійок. Ми були такими різними, що вживатися ніяк не виходило. Це почалося ще в дитинстві, але триває й досі. 

Першим у нас подорослішав мій брат. Він пішов в армію, а опісля женився. З’являтися вдома перестав. Навіть дзвонив зрідка. Він, до слова, страшний підкаблучник. У його родині всім керує дружина. Ми якось намагалися напроситися до них в гості, але невістка нам не рада. Так і завила. Востаннє батьки приїжджали до них 15 років тому. Ось і все. Відтоді тільки телефонні розмови. І це при тому, що ми живемо у сусідніх областях.

Далі була середня сестра кинула університет через велике кохання. Її обранцем став якийсь художник.  Поневірялася з ним містами і селами. Свого даху над головою вони не мали, зате насолоджувалися мистецтвом і любов’ю одне до одного. А потім чоловік кинув мою сестру вагітною в одному місті. МИ коли дізналися про це, запропонували їй повернутися додому. Мовляв, усе пробачимо навіть нагадувати не будемо. Але вона  нас горда. Відмовилася.  Тільки з часом ми дізналися, що вона вже народила і збирається вийти заміж за чоловіка з квартирою. На весілля нам ніхто, ясна річ, не кликав. Ну нічого. Головне, щоб їй добре жилося.  

Молодша сестра так і залишилася у нашому місті. Шукає собі багатого кавалера. Вік, зріст, вага, стиль – усе це не має для неї значення. Головне, щоб грошей якнайбільше. Наймолодшу мою сестру батьки завжди любили найбільше. Ось і розпестили. У школі вона вчилася абияк, вступати нікуди не захотіла, зате на вроду була хороша. Усе-таки їй пощастило. Вона вийшла заміж за бізнесмена. Зараз живе-поживає і доньку виховує. Далі в коханого бізнес пішов нанівець і коли грошові запаси вичерпалися, моя сестричка від нього втекла. Навернулася до його багатого друга. Про себе дівчина добре подбала, а про батьків навіть не згадує. Ні копійки їм не дала.

Как деревенскую халупу превратить в загородный дом мечты — Самый сок!

А про своє життя я мовчу. У мене воно не склалося. Була заміжня, маю двох дітей і чоловіка, який до алкоголю приохотився. Мала двокімнатну квартиру. Нещодавно розміняла її на однокімнатну квартиру і кімнату в гуртожитку. Виселила в останню свого обранця. Думаю, нам усім так буде зручніше. Єдине, за що сильно жалію: мало часу приділяю дітям. Мені все ніколи: спочатку за батьком доглядала, він пережив два мікроінсульти, далі в матері із серцем проблеми. І ось нещодавно дізналася про її пухлину. Злоякісна. Мушу постійно бути з ними. Не кину. Усе ж таки рідні батьки.

Обом уже за 80,  ледве ходять – жаль мені їх. Та й дітей ростити треба. А то потім пригадають мені на старості літ. Ось і розриваюся на 2 сім’ї.

Усе життя так пробігала туди-сюди. Уже й діти повиростали. Залишила свою квартиру сім’ї сина, а з донею до тата з мамою перебралася.

Тепер розпорядок дня хоч і легший, але не менш клопіткий. Зранку усіх треба погодувати, тоді в домі прибрати, за господарством пригледіти, далі процедури, прання, обід, город і вечеря. Засинаю аж за північ. Дочка хоча б допомагає трохи. І це вже добре. Але й вона все життя зі мною не сидітиме. Їй вчитися треба, тоді заміж виходити. Усе дитинство я їй споганила.

А от якби мої сестри чи брат хоча б раз приїхали… Але все, що я отримала від них – скупу суму грошей на ліки і то раз за весь рік. А допомогти фізично – це для них або важко, або соромно. Ну що ж, я не жаліюся. Певне, така моя повинність.

Зате коли мова зайшла про спадок, то всі раптово з’явилися. І час у них знайшовся і огида пропала. Але я вважаю, що це неправильно. Я ще заздалегідь попросила батьків переписати дачу на мене. Усе ж таки я все життя їм присвятила. Тепер ось хочу попросити їх ще й квартиру мені віддати. Бо знаю, що трапиться, якщо вони тягнутимуть.

Хочу, щоб усе було справедливо. Нехай мої рідні знають ціну важкої праці. Їм я і крихти з батьківського дому не віддам. Не заслужили!

Чи правильно мислить головна героїня?

Ви погоджуєтеся з нею?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector