На той світ мати пішла непрощеною. Останнє, що вона почула від мене: “Ти зруйнувала моє життя й отруїла дитинство!”

Батько покинув мене коли мені тільки виповнилося 6 років. Я залишилася жити з мамою. Я розуміла, що їй було важко тягнути все на собі, тож нерви їй нерідко просто здавали. Вона могла накричати на мене, образити і таке інше. 

Діставалося навіть за погані оцінки в школі. Стільки образ я тоді почула у свій бік, що вам і не снилося. Але найгіршим було порівняння з батьком. Бо я й сама не могла пробачити йому такого. Тож уявіть, як це, слухати, що я така ж, як він. 

Мені навіть додому після такого повертатися не хотілося. Життя з мамою ставало нестерпним. Я відшукала свого тата і попри всі образи, почала з ним таємно спілкуватися. 

У душі жила надія, що він одумається і забере мене до себе, якщо навіть власна мати мене не любить. На що тато тільки похитав головою і сказав, що розбереться з ненькою. 

А потім затишшя. Він знову зник на кілька років із мого життя. 

Може, він справді перед цим побалакав з мамою або ні… Але в результаті ставлення мами до мене змінилося. 

Мала займала хорошу посаду. Була начальницею на виробництві. Але вона гадала, що це дає їй право нагадувати мені, яка я безперспективна. Мовляв, я в житті таких висот точно не досягну. 

Дисципліна у її домі була на першому місці. Мама вірила, що тільки такими методами вона зможе зробити з мене людину.

Так я і росла. 

Тепер мені 28 років. Мами поруч більше не має. Вона пішла з цього світу 3 роки тому. 

За життя вона боролася. Не могла змиритися з онкологією. Вірила, що її вилікують. Прощання було дуже тяжким. Матір плакала і просила у мене пробачення. Казала, що ніколи не хотіла зробити мені гірше. Мовляв, усе було тільки заради мого ж блага. 

Десь глибоко в душі я її розуміла. Але дитячі образи жили в мені дуже довго. Настільки, що просто вкорінилися в пам’ять. 

Останні слова, які вона почула від мене: “Ти зруйнувала моє життя і отруїла дитинство”. Може, ви назвете це жорстокістю. Але я знаю, що таке справжнє пекло. Я його пройшла, живучи з мамою. 

На той світ мама пішла непрощеною. 

Але останні кілька місяців  не можу припинити думати про те, що наговорила їй перед відходом. Мене мучить совість. Мама часто сниться і це не дає мені спокійно видихнути. 

Навіть зараз я не почуваюся вільною. 

Може, не варто було рубати з плеча. Судити когось легко. І я чомусь взяла на себе таку роль, хоч і не мала ніякого права, бо ніколи не була на місці мами. 

Як тепер позбутися відчуття провини? Було у когось подібне? Як пробачити мамі і попросити того ж у неї, якщо поряд зі мною її вже ніколи не буде?

Яку пораду дасте жінці?

Чи варто їй так через це перейматися?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!