У 57 років я поїхала на заробітки в Італію. Більше не могла знайти роботи на місці, та й подруга давно кликала, казала, що робота хороша і платять добре. Доводилось доглядати за старшими людьми або прибирати. Всю зарплату я надсилала донькам. Подруга часто зупиняла мене і просила потурбуватись про себе:
– Подумай, про них і чоловіки потурбуються.
У мене двоє доньок, вони дорослі і мають свої сім’ї. Здавалось би нічого не заважало трохи відкладати на себе, але я розуміла: молодим зараз важко. Часто я працювала без вихідних. Навіть на свята не завжди вдавалось додому приїхати, а так хотілось. Доньки не соромились просити у мене грошей. І навіть на день народження замість подарунку вимагали надіслати їм кругленьку суму. Я ж хотіла пройтись по магазинах і зробити їм приємне, але чула у відповідь “Краще скинь гроші”.
Я дуже хотіла відзначити свій ювілей вдома. Але мої дочки зустріли мене холодно.
“Ми сім’єю їдемо на шашлики”, – сказала старша донька Юля.
“На твоєму місці я б не витрачала грошей на застілля, – рекомендувала Катя. – Краще вкласти їх у щось серйозне!” Не розумію, як мої діти так від мене віддалились. Чи може, вони завжди були такими? Настрій був остаточно зіпсований, адже замість того, щоб святкувати день народження, я думала про те, як повернутись назад в Італію і навіть шукала квитки на найближчий рейс. Тепер я вирішила жити для себе.
Пропрацювавши місяць, я почала отримувати від дочок повідомлення із претензіями про те, чому я не надсилаю їм грошей. Вони нарікали, що я не турбуюсь і кинула їх напризволяще.
– Діти, хіба я мало вам віддала?
Життя навчило мене, що треба поважати і свої інтереси. Та все ж шкода мені за доньками. І все думаю, як відновити наші стосунки. Як навчити їх цінувати мене, а не мої гроші?