Подруги кажуть, аби я нікого не слухала і йшла до кінця. А я не знаю, що робити, бо заплуталась…
Сім років тому я стала вдовою. Так важко мені було все це пережити, що ні спати, ні їсти не могла. З роботи мене вигнали, бо сили туди ходити не було, гроші закінчувались.
Подруга моя глянула на все це та й сказала, що треба мені змінити обстановку. Зібрала я речі, документи й поїхала до неї в Італію. Люда там уже кілька років жила, доглядала якусь багату тітку.
Словом, перебралась і я туди на заробітки.
Платять хоч і добре там, але ж робота – ненависна на віки. Принеси, подай, помий, підбери, погодуй – і так щодня! Уже через рік стало ясно, що не про таку долю я мріяла…От і почала я ходити ще й на підробіток, аби копійку яку заробити та вернутись додому, в Україну.
Чимало води з того дня утекло, але сказано – зроблено. Вернулась я в рідні краї. А донечка мене зразу і в гості запросила. Вона добре влаштувалась: батьки в чоловіка багаті, квартира є, гроші є… Жила доня, як у Бога за пазухою.
– Слухай, Марійко, така гарна у вас квартира! – сказала я чесно. – Оце аби і мені щось таке підібрати… Я ж грошей трохи заробила. Думаю, на щось та й хватить. Може б ти мені пошукала які варіанти?
– А чого ж і ні? Гляну, як буде час, – відповіла мені донька і посміхнулась.
Через два місяці Маша подзвонила й сказала, що знайшла мені підходяще житло. Я ж помчала, аби глянути, що там і як… А там якийсь жах! До метро 30 хвилин чесати, район старий, магазинів немає, сусіди якісь неблагополучні. І квартира трохи більша, ніж моя кімната в гуртожитку!
– Доню, а що це ти мені таке вибрала? Це ж нора якась, а не квартира! – одразу сказала я дитині.
– Нормальне житло! Ми так подумали з Арсеном… Ти собі можеш взяти щось менше, а решту грошей нам віддати. Ми надумали будинок купити, бо набридло в місті жити. Та не вистачає нам трохи. Тобі ж уже все одно, де старість добувати. А в нас ще все життя попереду!
Мене ці слова ранили в саме серце! Ясно тепер, чого Марія по мене аж на вокзал поїхала – хотіла взнати, скільки я грошей із собою привезли! Батьки Арсенові лавочку прикрили, грошей не дають. А вони звикли вже на широку ногу жити.
Сиджу тепер, плачу, думаю… Як я могла таку доньку невдячну виростити? І що робити з тими грошима. Дай – на вулиці житимеш, не дай – діти на все життя образяться. Така от безвихідна ситуація!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що б ви порадили робити?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!