Мені ніколи не подобався Сергій. Ще коли Оля його вперше до нас привела я збагнула – непутящий. От є такі люди, як то кажуть – “ні риба ні м’ясо”. Мама влаштувала його на держслужбу, там і працював, хоч отримував копійки. Жодних амбіцій чи мрій.
– Доню, тобі з ним важко буде! Все на собі тягнутимеш. Тобі це треба?
– Але ж він добрий і дуже уважний, – запевняла Оля.
Сергій справді мав один талант – переконувати. Він так багато говори, всюди створював довкола себе шоу. Так і дочці мізки запудрив. Ніколи дорогого подарунку не зробив, лишень листівочки й всілякі дрібнички, проте робив це так, наче дістав зірку з неба. Навіть пропозицію зробив зі срібною дешевою каблучкою, але розповів, що вона належала її бабусі й знакова для родини. Моя дівчинка велась на це все, а я бачила його наскрізь.
Після весілля молоді жили з нами, іншого варіанта просто не було. Вони їли наші харчі й зовсім не оплачували комунальні. Та що не зробиш заради дітей. Тим паче донька завагітніла і всі ми чекали на онука. Згодом народився Назарчик. Це для нас було велике щастя. Я очікувала, що нарешті зять почне рухатись, адже народження дитини – чималий стимул.
Натомість Сергій потрапив під скорочення і просто сидів дома. Коли ми питали, що він думає робити надалі, казав, що в нього депресія.
– Мені треба відпочити та зібратися з думками. Матиму змогу Олі з дитиною допомогти!
Та він просто пив пиво і грав у комп’ютерні ігри. Потім почалась війна і зять урочисто заявив, що не може піти на роботу, бо його заберуть. Врешті довелось донечці залишити сина з татом і вийти на роботу. Жити за щось треба ж!
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ми рахували кожну копійку. Раз на тиждень я йшла на ринок і купувала м’ясо. Ділила його на порції – щось в морозилку, а щось готувала, розраховуючи на кожного члена сім’ї. Та Сергія це не влаштовувало.
– Ви що не розумієте, я дорослий чоловік, мені потрібно їсти більше м’яса.
– То йди на роботу.
– Хочете спекатись мене. Звісно, заберуть на війну – лише радітимете! А як вб’ють ще й гроші отримаєте, чи не так?
– Не верзи казна-що!
Щоразу він ображався. І ось якось я насмажила відбивні. Сергію й чоловікові по три, а нам з донькою по дві. Всі повечеряли раніше, адже я того дня мала вечірню зміну. Планувала, приїду поїм і ляжу відпочивати. Та коли повернулась застала зятя на кухні. Він з апетитом доїдав мою вечерю.
– Остогидло мені вже все це. Ми усі працюємо, а ти, нахаба, навіть поваги не маєш! Збирай речі і йди куди хочеш!
– Дочка вам ніколи цього не пробачить! Ви в онука батька забрали.
Він страшенно кричав, прибігла Оля, почала плакати. Та я нічого чути не хотіла. Сергій пішов, а вже за тиждень на вулиці його все ж забрали у військкомат. Тепер на навчанні. Дочка зі мною не говорить. А я вірю – все зробила правильно!
Як гадаєте, треба було виганяти зятя чи ні?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!