Тоді була п’ятниця, хороший квітневий день. Я сиділа на вокзалі та чекала свого потягу. Адже до дачі не курсував жоден автобус. Ось молоді студенти метушливо бігають та шукають свій вагон, дівчата зі сльозами на очах зустрічають своїх коханий курсантів.
Помітила біля виходу молоду дівчину. Одягнена, м’яко кажучи, бідно. Стара курточка, де-не-де були дірки, затерті джинси та брудні кросівки. І щось тримала біля живота, немов оберігала таке таємне та недоторкане. Невже крадійка?
– Шановні пасажири, прибуває потяг… – гучно оголосила провідниця. Я піднялася з крісла та пішла на перон. У мене були грандіозні плани на вихідні – посадити квіти, зібрати бур’яни, помити вікна, витерти павутиння, посапати грядки, викинути старі гіллячки на подвір’ї.
Однак, ніяка робота до рук не йшла. Все думала про ту молоду дівчину. Вона мені навіть приснилася вночі. Ох, після такого я не могла стулити очей. Вирішила помолитися Богові:
– Всевишній, будь ласка, допоможи тій дівчині, якщо вона у біді. Благослови її на легкий путь та пошли ангела-хоронителя.
У неділю ввечері я поверталася додому. І бачу знову дівчину. Досі у тій курточці, тільки цього разу сиділа на кріслі та жадібно жувала булочку.
Не знаю чому, але ноги повели туди. І я присіла біля незнайомки. Помітила, як з-під кофтинки випирав животик.
– Вітаю. Мене звати Світлана, а вас як?
– Маша, – косо глянула на мене дівчина.
– Ні, не хвилюйтеся, я не хочу вам зашкодити. Просто бачила вас декілька днів тому на вокзалі. Може, вам потрібна поміч? Ви заблукали? Викликати поліцію?
– Ні, тільки не вони, – перелякано крикнула дівчина. Я зрозуміла, що з нею трапилося якесь лихо.
– Знаєте, а я живу неподалік, всього 3 квартали. Не хочете прийти до мене у гості на чай?
Дівчина кивнула головою. Вона тяжко піднялася – адже животик був чималий, здається, місяць 7 точно.
– Я сирота. Мені 18 років.
– А де ти живеш?
– Мене прогнали геть.
І вона про все розповіла. Виявилося, дівчинка ніколи не бачила своїх батьків. Вони загинули у автокатастрофі. Маші ще й місяця не було, як вона опинилася у сиротинці. Виросла, вступила до університету, там виділили невелику кімнатку.
– І все було добре. Я старанно навчалася, навіть подавала заяву на отримання гранту. Думала, що пройду конкурс та поїду в Польщу. Але все змінилося того вечора.
Дівчина пізно поверталася у гуртожиток. А по дорозі її перестріли хлопці. Затягли до підвалу та….
– Я пішла у поліцію. А виявилося, що то був син місцевого депутата. До мене приїздили якісь чоловіки у формі та сказали, щоб я не сміла рота відкривати. Ну а я бовкнула, що вже написала заяву до поліції. І вже наступного дня мене вигнали з гуртожитку та університету. Без пояснень. 6 місяців жила у баби Зіни, вона вахтерка. Але нещодавно її не стало. А на вокзалі нема охорони, ніхто не прожене геть.
Я не могла стримати сліз та пригорнула дівчину до себе. Тепер ми плакали удвох.
І того вечора я знайшла свою доньку. Ну і що, що не рідна? Зате моя. Не дозволю нікому її ображати.
А тепер у мене ще з’явився онук Василько. Я допомогла Марії подати документи до університету, вона вчилася заочно. Зараз знайшла чудову роботу. А мені вже час на пенсію виходити та за малюком доглядати.
Досі пригадую ту молитву Богові, яку я промовила ще на дачі. Може, ангел-хоронитель для Марії – це я?
Жінка вчинила правильно? Бог дійсно почув її молитву чи це просто збіг обставин?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!