Нещодавно зрозуміла, що давно не була в мами. Хоча колись ледь не щотижня приїжджала. Ось вирішила і тепер зібрати дітей і провідати неньку.
Але не встигла я й поріг її дому переступити, як матір почала закидати мене дивними питаннями.
– Це ти собі таку курточку купила? Ого! А де? На ринку чи в маркеті. Ой, там дуже дорого. Краще б до нас сюди приїхала, ми б тебе одягти. Ти ще й черевички придбала? Вони ж шкіряні, певно купу грошей коштують! А звідки це в тебе такі “ши-ши”? Щось ти багатою у нас стала. Тільки не кажи, що вирішила принизитися перед своїм Марком. Невже аліменти на дітей попросила?
Я навіть не встигала сприймати на слух усе, про що мені теревенила мама. Але одне зрозуміла точно, розмова легкою не буде.
Марко – це мій колишній чоловік. З ним ми прожили років десять в офіційному шлюбі. І ще зо три зналися до того. Але в результаті я залишилася сама з дітьми на руках.
Але й перед цим мені жилося не краще. Нам доводилося жити на одній території зі свекрухою. А остання терпіти мене не могла. Через це довелося з’їхати. Почали орендувати власне житло, але це неабияк вдарило нам по кишені.
Так промучилися п’ять років. Далі мого Марка звільнили з роботи і вибору у нас не було – я пішла працювати. Тоді, здається, все лягло на мої плечі. А ще через два роки з цього життя пішла моя тітка. А перед цим вона заповідала мені квартиру.
Нарешті переїхали. Стало трохи легше. почали нарешті планувати дітей. Нам обом, до слова, було вже за 30 і рідні били на сполох.
Так я народила двох доньок – близнючок. А Маркові, здається, до діток діла зовсім не було. Такий собі батько з нього вийшов. Ще й свекруха в нього під боком різні нісенітниці про мене нашіптувала. Навчала синочка життя, мовляв, чоловіки не повинні возитися з дітками, не їхня це робота. Марко на це повівся.
Хоча й грошей він не заробляв. Не сильно він горів бажанням працювати. Влаштувався на якусь маленьку фірму і зупинився на цьому. Отримував там копійки, але його все влаштовувало.
А я не розуміла, як можна так безвідповідально ставитися до сім’ї. Ми живемо неподалік від столиці, тут такі перспективи. А він…Хто б ще, як не я, думав про наших дітей. Їх же треба було на щось утримувати.
– Нічого страшного. Виростете. Я сама двох на ноги поставила. І ти зможеш, – говорила мені свекруха. – А Маркові треба відпочити. Він гроші в дім приносить. А ти за дітьми дивися.
Прекрасно. Краще й не придумаєш. У результаті все знову звалилося на мої плечі.
Рівно так само як я не подобалася свекрусі, моїй мамі не подобався Марко. Вона досі нагадує мені про те, що із самого початку була проти нього.
Діти підросли і нарешті мій Марко вирішив змінити роботу.
– Буде складно. Тут потрібен хороший відпочинок та міцний сон. Я піду до мами спати, щоб діти не заважали. Добре?- заявив мені обранець.
А я втомлювалася настільки, що мені було вже байдуже. Хай іде. Дратувало тільки те, що він був переконаний: найважче у цій сім’ї йому.
– А він точно до свекрухи пішов?- випитувала мене мама.
– А до кого ще?
– Ну, до коханки…
Потім і справді виявилося, що у мого Марка був роман з донькою моєї подруги. На молодих потягло його. Згодом подруга сама мені про все розповіла.
Я тоді сильно злилася на чоловіка. Хотіла зібрати його речі і викинути з дому! А з іншого боку: що я робитиму сама?
– Нічого не зміниться. Що він є, а що його немає – це одне і те ж. І аліменти його тобі не потрібні, – почала переконувати мене матір. – З нього і так користі, як з козла молока. Я ж тебе із самого початку попереджала, що він ніякий. Якби мені тільки хотіли слухати.
Тоді я й дослухалася до мами. Вигнала Марка і почала ростити дітей самотужки.
І справді для мене за великим рахунком нічого особливо і не змінилося. Грошей вистачало впритул. Мама допомагала, чим могла. А так, то я чула, що мій колишній переїхав до нової жінки. Здається, та вже навіть вагітна від нього. Зі свекрухою я взагалі спілкуватися перестала. Та й вона до внучок не рвалася.
– Треба піти з дітьми медогляд пройти. Хочу в садок їх оформити.
– А переїжджай до мене. Я за дівчатками пригляну. Чому ти не хочеш зі мною жити? – здивовано мовила мати.
– Мамо, у своїй хаті своя правда.
– Тоді й допомагати я тобі більше не зможу нічим. Це твоє рішення. Іду тепер собі спокійно на пенсію. Буду жити для себе.
Вона образилася на мене, а я на неї. Не розмовляли довго.
Далі було складно. Діти хворіли, грошей не вистачало, з роботою все ніяк не виходило.
– А ти чому на аліменти не подаєш? Це ж спільні діти. Так легше буде!- дорікали мені колеги, слухаючи історію мого життя.
Я подумала і зрозуміла, що вони мають рацію. Тож так і зробила. А що… Він думав, що зможе просто скинути на мене дітей? Ні, дорогенький, вони і твої теж.
– То звідки в тебе гроші,- перепитала у мене мама, коли я нарешті до неї приїхала. Невже у тебе зовсім гордості немає?
– Мамо, гордість гордістю, а дітей годувати треба. Це і його діти також. Чому я повинна мучитися, а Марко – жити для себе?
– Недобре це, Зоряно! Просила тебе, як людину, а ти що? Тепер точно на мою допомогу не розраховуй!
Кумедна така. Намагається мене повчати. Вірить, що я до неї за допомогою прийшла. Я просто хотіла поцікавитися, як вона тут. Після того випадку я до неньки більше не заходжу. Інколи телефоную, щоб підтримувати зв’язок і на цьому все.
Чи вчинила Зоряна правильно?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!