Я була дійсно щасливою зі своїми рідними, однак нещодавно не стало мого чоловіка і я відчуваю себе нікому не потрібною. Дуже кохала його, він освідчений педагог, інтелігентний, поруч з ним я відчувала себе коханою дружиною. Все життя він присвятив своїй роботі та сім’ї, за старання навіть отримав квартиру від держави. Це житло ми подарували сину Олегу на весілля. А вдвох продовжували жити в маленькій старій квартирі, що я мала ще від батьків. 
Синові з дитинства старалися дати все найкраще, виховували його, вивчили в престижному університеті. Після навчання ще навіть влаштували на роботу. Потім Олег закохався й одружився за два роки до того, як не стало чоловіка. Цей період життя для мене став справжнім випробовуванням. Я прокидалася в сльозах й з неспокоєм засинала. Не могла змиритися з тим, що я вдова. Добре, що у мене народилася онука, трошки відвертала я свою увагу від поганих та сумних думок.
Син зробив мені хорошу пропозицію: продати мою та їхню квартиру й за отримані кошти купити будинок, де б ми жили всі разом. Для мене тоді це був шанс на нове життя. Так і зробили, придбали чудовий просторий будинок, однак зараз я дуже шкодую про це.
Невістка почала одразу поводити себе, як господиня, встановлювала якість правила спільного проживання й завжди мене вчила, як я маю поводитися в її домі. Ми стали часто конфліктувати, адже я вважала цей будинок також і своїм. Невістка постійно робила мені зауваження: то занадто гучно увімкнула телевізор, то погано вимила каструлю, неправильно колихаю онуку. В мене склалося таке враження, що я перебуваю постійно під пресом.
Згодом все дійшло до того, що я практично не виходила зі своєї кімнати. Її все дратувало, тому навіть маленький телевізор собі придбала, щоб не заважати в вітальні. Відчувати себе тут, як вдома, звичайно, я не могла. Навіть син, налаштований дружиною, почав до мене погано ставитися.
Ставилися до мене діти нормально тільки тоді, коли хотіли, щоб я залишалася з онукою. А згодом дівчинка пішла в садок і я взагалі стала непотрібною. Перед Новим роком невістка “попросила” мене кудись піти, бо на святкування до них приїдуть друзі, а я буду їм заважати. Такою розчарованою у своїх дітях я ще не була. Поїхала на свята до сестри, яка проживає за 200 кілометрів від нашого міста.
Повернулася додому, однак вдома я себе тут не відчуваю. Харчуюся окремо, за комунальні платежі також плачу синові. З онукою вони не хочуть, щоб я бачилася, бо у мене не сучасні методи виховання. Дуже шкодую про своє рішення продати квартиру. Якщо в дітей є можливість проживати окремо, так і має бути. Тепер з острахом очікую старість.
Що Ви мені порадите в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!