Ми з чоловіком живемо досить скромно, я б сказала навіть бідно. Грошей катастрофічно бракує на якийсь одяг чи ремонт у хаті. Але добре, що хоч маємо свою господарку в селі, є кури, качечки, корівка та велика ділянка на городі.
Я працюю вчителем, а мій Матвій – водій-вантажник. Перебиваємось від зарплати до зарплати. Заощаджень теж немає, бо всі гроші витратили на лікування батьків, яких вже і на цьому світі немає. А от рік по тому ще й видали 3 доньку заміж, довго віддавали борги за святкування. Добре, що у зятя вже була своя квартира та Аня переїхала до нього жити.
Але нещодавно мій Тарас вирішив поговорити серйозно. Я вже серцем відчувала, що трапилося якесь лихо:
– Надійко, якщо ти вирішиш зі мною розлучитись, я зрозумію і не буду перечити.
– Ти про що, Тарасе? Вже маєш якусь молодицю на стороні?!
– Я маю величезний борг. З кожним днем відсотки ростуть, а віддавати нічим.
– На що ж ти взяв у борг?
– Хотів з другом відкрити свій бізнес, але прогонів. Тепер замість прибутку, мушу шукати гроші, щоб розрахуватись.
Після цієї розмови я не спала усю ніч, думала, як правильно вчинити. Розлучатись з Тарасом не хочу, бо він хороший та працьовитий чоловік. Ми прожили з ним гарне життя, хоч і не в багатстві. Та я ніколи не скаржилась і не вимагала у чоловіка не знати чого. Ми й не сварились ніколи.
Вранці вирішила, що робитиму. У мене є набір золотих прикрас, ще від покійної матері залишилося. Це своєрідна сімейна реліквія, ще прабабуся колись носила. Там були сережки, намисто з гарною підвіскою в формі троянди, годинничок золотий, браслет та перстень з великим червоним каменем.
В ломбарді мене кілька разів перепитати, чи я не передумаю. Та я твердо вирішила, що допоможу Тарасові. На щастя, грошей якраз вистачило копійка до копійки. Тому аж на крилах щастя поверталася додому та поставила на стіл товстий конверт з грошима:
– Надю, звідки? Ти що, банк пограбувала?
– Знайшла і все. От, бери, завтра поїдеш та погасиш борг, тут вся сума.
– Боже, Надійко, ти моя остання надія! – аж почав плакати Тарас та цілував мені руки.
Ми з боргами розрахувались, на щастя. Помалу ставали на ноги, Тарас знайшов кращу роботу з високою зарплатнею. А згодом мене запросили викладати вже в райцентрі.
З того часу минуло вже добрих 10 років. Але Тарас щоразу на якесь свято (8 березня чи день народження) приносить один і той самий подарунок – золоті прикраси. Каже, що так хоче замолити борг. Але головне, що ми пройшли це важке випробування разом.
Тому, любі жіночки, ніколи не опускайте руки. Бо буває в житті всяке, і часто чоловікам також потрібна наша підтримка. Старайтеся бути для них опорою та розраджуйте добрим словом. І тоді у вашій родині буде Божа благодать!