Мирослава вперше зустріла Віктора на дні народженні у подруги. Це був високий, статний чоловік, очі якого випромінювали впевненість та харизму. Увесь вечір вони провели разом, а коли стемніло, хлопець шепнув їй на вухо: «Може, на трішки відлучимося? Чекаю тебе на вулиці біля білого авто».
Вона хотіла продовжити вечір з Віктором, але соромно було залишати гостей. Все ж таки вона швидко майнула до виходу.
«То куди їдемо?», – спитав Віктор. Шкіряний салон машини був наповнений ароматом дорогих чоловічих парфумів.
«Хоч на край світу! Аби удвох». Дівчина сама не очікувала такої відповіді. Зазвичай вона скромна і мовчазна, можливо, це дія випивки. Так і не відмовила Віктору в поїздці за місто.
…У лісосмузі за Тернополем вони зустріли ранок. «Вітю, прости мені. Ти тепер будеш думати, що я легковажна та несерйозна», – Мирослава заплакала. «Усе добре, мила. Стань моєю дівчиною. Гаразд?»
Мирося не тямилася від щастя. Звична робота в бібліотеці надокучила, тому вона дуже хотіла переїхати до хлопця.
Згодом Віктор знайшов для Миросі нову роботу у себе на фірмі. Її мати не могла пережити того, що донька переїжджає до Тернополя. Матері ще й Віктор не дуже сподобався. Відчувала, що не буде мати з ним Мирося щастя.
Віктор винайняв коханій квартиру. Возив її у Карпати, у древній Львів, на Шацькі озера. Побували і в святих місцях: Зарваниці, Почаєві, джерелі святої Анни…
Дівчина з часом все рідше відвідувала батьків. Віктор її кохає, втілює усі бажання в життя. А в батьків в неї не було щастя. Кожного дня одне й те саме.
Мирослава зробила нову стрижку та частіше навідувала салон краси. Віктор купив багато обновок – жінка стала справжньою лялечкою. Подумала, що слід попросити Віктора, щоб повіз її у село. Хай визнає матір, що помилялася щодо Віктора.
Так і поїхали. Стефанія хотіла поговорити наодинці з Мирославою, адже так довго доньку не бачила. Та й почала питати, чому вони не одружуються з Віктором. Як так можна жити без вінчання.
«Хіба папір тримає сім’ю?» – питанням на питання відповіла Мирослава. Серце Стефанії краялося від горя. Ще підстригла донька свою довгу косу.
В Тернопіль спакувала дітям повні сумки. Роки ішли, а Мирослава так до батьків більше не навідувалася. В неї було своє життя – салони, ресторани…
Згодом і перші зморшки з’явилися на обличчі в Мирослави. Тоді і перелякалася жінка. З кожним роком вона все старша, а діток так і не народила. Віктор все ще хоче жити для себе. Мирослава рідко сперечалася з чоловіком. Звикла, що його слово – це закон.
Мирослава вже давно пішла з роботи, а тепер шкодувала про це. Не має власних грошей, тому завжди мала слухати чоловіка.Згодом Віктор рідше додому почав проходити – залишався на роботі.
Все ж таки вирішила зателефонувати до чоловіка. «Слухаю. А, це ти? А Вітя спить. Проте, добре, що ти зателефонувала, бо не знали, як тобі сказати. Словом, забирайся у своє село. Я – чекаю на дитину, і Вітя тепер – мій», – почула молодий жіночий голос.
Вона була шокована від такого повороту подій. Віктор вів подвійне життя і зраджував їй. Можливо, тому не хотів дитини від Мирослави.
«Це – правда?» – спитала, коли після кількох днів Віктор нарешті з’явився. «Так, я не можу залишити свою дитину», – почула у відповідь.
Зібрала свої речі й поїхала в село. Переступила рідний поріг та зайшла в хату. А там мати хвора на ліжку лежить, ледь притомна. Батько сидить з боку та й плаче.
«Ще тут. Добре, що ти встигла, Миросю. Говори до неї. Здається, вона ще чує», – мовив тихо.
Впала на кoліна: «Ти не помилилася, мамо. Мабуть, материнське серце ніколи не помиляється. Я повернулася…»
Що думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!