Раніше я думала, що наша родина розпалась через батькову коханку. А тепер виросла і розумію, що не все на цьому світі так однозначно…
Батьки мої одружились одразу після школи, бо любов у них була шалена. Найбільше я любила оці історії, як тато до мами через вікно лазив, аби побачити хоч на кілька секунд! Романтика… Не те, що зараз.
Сімейне життя трохи їх закрутило. Тато пропадав у постійних відрядженнях, бо будівельником був знаним, а мама весь свій вільний час просиджувала над зошитами та конспектам. Але мені вони все одно здавались найщасливішими в цілому світі.
Трохи рожеві окуляри з мене сповзли, коли я поїхала в місто навчатись. Бувало, приїду на вихідні – а батьки й словом між собою не перекинуться. Стало ясно, що між ним наче якийсь холодок є.
А потім в селі почали говорити, що Любка, завуч школи, ось-ось дитя на світ приведе! Усі на кутку знали, що в неї чоловіка зроду не було, а ляси точили між собою – дай Боже!
– Мамо, ти чула, що говорять? – запитала я якось маму жартома. – Кажуть, Люба Семенівна вагітна. А звідки ж тій дитині взятись, як вона сама вже з десяток років живе?
– У батька свого запитай! – крикнула мати й пішла в іншу кімнату.
– Тю, оце ще цікава. Звідки ж батьку знати! – пробубоніла я сама до себе.
Аж через три місяці до мене дійшло, про що мати говорила. Аж як почали вже сусіди скоса на нашу хату поглядати…
Довго я в це не вірила. Казала всім, що то все Пилипиха, наша Хвеська Язиката, плітки знову розпускає. Та ніхто й не збирався мене слухати.
А потім батько посадив за стіл мене, матір та й розповів усю правду.
– Правду кажуть, дівчата. Став я знову батьком. Усяке в житті буває, що вже зробиш. Але я і вас не кидаю, і від сина не відмовляюсь. Будемо пробувати якось так жити.
– Ага, будемо! Пожитки свої зібрав і щоб я тебе більше тут не бачила! – почала кричати мама. – Наробив дітей по всьому світу, а тулишся вночі до мене? Е-е, ні. Нехай тебе молода жінка забавляє!
Такий крик у нашому дворі стояв, що все село збіглось глянути.
– Чого очі свої вилупили? Чи у вас роботи немає?! – кричала мама і на них.
Словом, так усе сімейне щастя закінчилось. До батька ходити мама мені заборонила. Та і сама я не дуже рвалась… Думала, що ніколи вже йому такого не пробачу.
Через три місяці мами не стало. Сказали, рак її здолав. Вона ж до лікарів ніколи не ходила. З того дня я в селі й не з’являлась більше. Не було мені до кого туди їздити.
Я вже і заміж вийшла, і синочка народила… А на батька все одно образу тримала.
Аж коли мій Захарчик вперше захворів до мене дійшло, як я помилялась. Бо ж всі ці роки татові так боліла ця моя образа… У житті всяке буває, дорослі постійно сваряться і розходяться. Але це не повинно впливати на дітей.
От і думаю: може, кинути все і поїхати до тата, поки не пізно?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Їхати до батька чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!