Тамара нагадувала батька своїм рудим волосся та довгими ногами. Вона бачила його ледь не щодня, але навіть не здогадувалася хто ж він насправді. А світлі очі нагадували маму, за якою вона дуже сумувала, коли довго не бачила.
Друзів у Тамари в селі не було, тому майже увесь вільний час вона проводила сама з собою: вчилася готувати, ловила рибу та прибирала в хаті. От вже і юшки матері на вечерю наварила…
Десь за рогом почувся гуркіт машини. То приїхав Тамарин дядько, проте він з нею не розмовляє. Дівчинка поки не знає, чому її рідний дядько так погано ставиться до неї та до її матері. Проте колись, їй обов’язково про це розкажуть.
Та й взагалі, їх з матір’ю ніхто не в селі не любить. Особливо презирливо до дівчат ставляться жінки. Як тільки бачать їх на вулиці, відразу голови відвертають й навіть вітатися не хочуть. Якось Тамара підбігла до сусідської дівчинки й погратися з нею хотіла, але з дому миттю вибігла сусідка, штовхнула дитину й сказала:
– Ти мені тут не ходи! Щоб я більше тебе не бачила!
З того часу Тамара завжди гралася одна. Вона не розуміла, чому дорослі ставляться до неї так погано, але навчилася жити без їх допомоги та підтримки. Поки матір працювала в іншому селі на пошті, дівчинка гралася зі своїми іграшками та вчилася бути господинею.
Десь в іншій країні у Тамари є брат та сестра, але вона ніколи їх не бачила. У них вже навіть власні діти є і вони старші від Тамари. Дивно, але для дівчинки це завжди було нормою.
Матір рідко отримує від них листи, але в них про Тамару ні слова. Чому так відбувається? Вони ж рідня! Колись, дівчинка обов’язково про це дізнається й, мабуть, розчарується в людях ще більше.
В далекому 1943 році, матір Тамари – Єлизавета Микитівна втратила свого чоловіка на війні. Через декілька років її сина забрали до армії та у рідне село він повертатися не захотів. Залишився місті.
Донька взагалі поїхала на інший кінець країни на навчання. Там заміж вийшла й додому вже навіть не думала повертатися. Лише листи матері писала. Так Єлизавета Микитівна залишилася геть сама.
Страшно їй було від того, що вона перетвориться на ту стару, самотню бабусю, яка буде доживати свій вік у холодній хаті, без дітей та онуків…
– Іване Степановичу, ви б зайшли до мене, щось піч димить – якось сказала вона одному веселому одноногому пічнику, який жив неподалік.
– Раз димить, то прочистити треба, – реготнув чоловік.
– То я вже чистила, а вона все одно… Може б ви зайшли, глянули?
І він зайшов…
– Ну що тут у вас?
Чоловік оглянув піч й сказав:
– Тут усе добре. Може, нагорі проблема, але я туди не полізу – одна нога лишилася…
– Ну добре. Вибач, що відірвала тебе від роботи.
– Та нічого страшного.
А сама вже ставила на стіл пляшку самогонки та миску з варениками.
– Може хоч поїси?
– А чого б не поїсти? – відповів чоловік.
Жінка налила йому повну склянку самогонки й сама трішки випила, для хоробрості. Після цього, Іван Степанович поглянув на Єлизавету іншими очима. Для нього вона здалася дуже гарною жінкою.
– А ти така нічого. Тіло в тебе гарне, – з посмішкою сказав чоловік.
– А кому моє тіло треба? – сумно сказала Єлизавета Микитівна.
– Ну, не скажи…
Жінка налила йому ще склянку самогонки.
– Хороша ти жінка, Єлизавето. Тобі б чоловіка хорошого, а то війна всіх нас трішки підкосила.
– А де ж його знайти? На дорозі вони не валяються.
– Так, зараз чоловіків мало, а от раніше… Постійно якісь гуляння були, ярмарки…
– А чого вже згадувати. Це вже минуле. Ти такий веселий, – жінка доторкнулася до його хвилястого волосся. – М’яке… Добрий, мабуть.
– Я ще й щедрий…
Важко було жінці зблизитися з ним, адже ні любові, ні почуттів до нього в неї не було.
– Гріх це Лізо, а як бабка моя дізнається, страшне буде!
– Не дізнається, якщо ти не розкажеш, – відповіла жінка.
– Ти ж дивись, сама нікому не розкажи!
– За це не турбуйся.
Так на світ з’явилася Тамара. Ніхто не знав, хто батько дівчинки, тому всі жінки підозрювати своїх чоловіків у зраді. Відтоді з Єлизаветою Микитівною ніхто й не спілкувався. А через неї й з маленькою Тамарою.
Брат Єлизавети дуже її засуджував:
– Ти ж доросла жінка! Як ти могла таке зробити?
– А те, що я самотня нікому ні про що не каже?
– Це не привід спати з усіма підряд! Щоб ноги твоєї у моєму домі не було! Аж бридко!
Коли про Тамару дізналися її брат із сестрою, матері листи почали приходити рідше. Осуду не було, але у спілкуванні панував цілковитий холод. Поки Тамара не розуміла чому так відбувається, але вдіяти нічого не могла.
Єлизавета любила свою маленьку донечку, але розуміла, що з часом всі дізнаються, хто її справжній батько, адже вона надзвичайно сильно на нього схожа.
Вам сподобалася ця історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!