Рудоволоса, довгонога, – це в батька, якого вона бачить мало не кожен день і не знає, що це її батько. Ясноока, – це в матір, яку вона любить і сумує, якщо довго її не бачить.
У селі нікого, всі на роботі: в полях, на фермах. І Тамарі трохи нудно. Вона вже давно зварила суп з сушеної риби. Час від часу приїжджають рибалки і тут же, на березі, продають окунів.
Тамара навчилася їх солити, в’ялити і варити з них смачний суп. Насмажила вона і картоплі. І ось тепер сидить на ганку і знову дивиться в далечінь дороги. Коли ж прийде автобус?
Далеко-далеко з’являється на дорозі машина. Вантажна, з сіном. І до Тамари доноситься її гуркіт. Дядько проїхав. Її рідний дядько. Який не любить її. За що? Цього Тамара поки не знає.
І маму, свою рідну сестру, він не любить. Чому – Тамара поки не замислюється. Але буде такий день, коли вона спитає мати, і тій доведеться відповісти, чому їх не любить її рідний брат.
Та й не тільки він, – все село не любить, особливо жінки. Навіть бабусі – і ті похмуро дивляться на них своїми вицвілими очима, коли Тамара з матір’ю йдуть вулицею.
Ще зовсім маленькою, – цього Тамара не пам’ятає, але було, – підбігла вона до сусідської дівчинки, і тут же з дому вийшла стара і, штовхнувши Тамару, сказала: «Йди, йди, нічого тобі тут робити!»
Тамара заплакала і побігла.
«А ти і не ходи. Грайся одна, – притискаючи до себе дочку, сказала мати. – Ось у тебе скільки іграшок, і лялька, і заєць … »
І Тамара почала грати одна. Мати весь день в сусідньому селі на пошті. І Тамара весь день одна. І звикла, і нікого вже, крім матері, їй не треба.
Якщо задуматися, адже це ж дуже сумно, коли сама по собі живе маленька людина … Але вона росте. Стане дорослою. Що вона тоді скаже людям? Чи буде доброю? Чи допоможе в біді? Або буде також байдужою і черствою, як були до неї байдужі і черстві люди в її дитинстві?
Десь далеко-далеко є у Тамари брат. І ще далі, на самому Далекому Сході, живе її сестра. Вона заміжня, у неї двоє синів. Але ніколи Тамара не бачила ні свого брата, ні сестру, ні племінників. Як не дивно, а вона вже тітка, хоча племінники на кілька років старші за неї …
Рідко, дуже рідко приходять від них матері листи. І хоч би в одному було словечко про Тамару, ніби її і немає. Чому? Про це теж поки Тамара не замислюється. Але прийде день, і вона все дізнається. І з гіркотою змужнілої людини все зрозуміє.
У 1943 році мати Тамари втратила чоловіка. Потім пішов в армію син. І не повернувся в село. Живе в Норильську.
“Дорога мама! Я вчуся на кранівницю. Будівництво у нас велике і життя цікаве … » Це з листа доньки. І ще, з іншого:
“Дорога мама! Не лай, що не порадилася з тобою, але так вже все склалося. Я вийшла заміж…”
Так Єлизавета Микитівна залишилася одна. І страшно їй стало, коли вона подумала про те, що чекає її попереду. А що – вона знала. Бачила одиноких, як обвуглені головешки, бабусь, покинутих своїми дітьми.
Так, діти підростали і йшли, щоб не повернутися в село. І залишалися одні старі та інваліди, та, на кшталт неї, овдовілі без часу баби. І уявила вона самотність, хоч і далека – незатишна старість.
Коли немає нікого поруч, коли за вікном стогне вітер і ніч довга, і тільки ходики турбують чорну тишу. І так буде довго, нескінченно довго, поки вона не помре. А вона здорова. Їй жити і жити. «Сорок років – бабине століття. Сорок п’ять баба ягідка знову. А їй сорок п’ять … Ягідки … Що ж, так і прожити? Гаснути рік від року?
– Іван Степанович, зайшов би. Чогось піч димить, – якось сказала вона пічнику, одноногому веселому мужику.
– Коли димить, прочистити треба, – реготнув він.
– Та вже чистила, а все одно димить. Зайшов би …
І він зайшов.
– Ну, що в тебе тут?
Обійшов навколо печі, заглянув в гирлі, підмастив тріщини.
Нагору не полізу, ні з ноги, – загортаючи в мішковину інструмент, сказав він, – а так все в порядку.
– Ну, тоді й добре. Вибач, що потурбувала.
– Невелике занепокоєння.
– А сама вже поставила на стіл пляшку самогону, наклала в миску рижиків, залила їх сметаною. – Не погидуй, Іван Степанович …
– Хто ж такою справою гидує, – заусміхався пічник. – Та якщо би кожен день таке, тільки пританцьовувати стану, хоч і на одній нозі.
Вона налила йому повну склянку і собі трохи в чашку.
– Будь здоровий, Іван Степанович!
– І тобі того ж!
Випив. Закусив рижиком і посвітлілим поглядом, немов йому скинули десяток років, подивився на Єлизавету.
– А ти нічого, в тілі, – сказав він і знову реготнув, зблиснувши міцними нерівними зубами.
– А кому потрібне моє тіло-то? – з сумом посміхнулася Єлизавета.
– Ну, не скажи …
Вона налила ще йому і собі для хоробрості.
Пічник випив і засумував:
– Зараза війна, твого прибрала, мене вкоротила, тебе знедолила. Дивлюсь на тебе і шкодую. Мужика б тобі підходящого. Чого, справді!
– Де його знайдеш? Не валяється …
– Так, прозоро стало в нашому селі … А раніше хороводи водили, на гуляння, щоб тобі ярмарок якийсь …
– Досить тобі про старе! Чого його згадувати. Ти ж веселий, – сказала Єлизавета і торкнула рукою його хвилясте, підбите сивиною волосся. – М’яке … Добрий повинен бути …
– Та й не жадібний …
Ох як важко було їй зблизитися з ним. Без любові, без почуття.
– Ну, Ліза, згрішили ми, не дай Боже моя баба дізнається …
– А ти не кажи, так і не дізнається.
– Ти не скажи кому.
– Навіщо ж … Не з радості – з горя … – І вже вслід йому сказала: – Не осуджуй …
Ось так народилася Тамара. Більше жодного разу не був її батько у Єлизавети. Приходив. Не пускала.
– Вітром, чи що, надуло? – неприязно оглядаючи її живіт, говорили баби. – Овва як, ні сорому ні совісті, в такі-то роки …
Брат приходив. Гидливо морщив сухі губи:
– Чого це ти? З ким?
– З ким треба. А тобі що?
– А то, що ганьбиш!
– Моє діло.
– І мене стосується, брат твій. Здуло як, до носа підпирає.
– І добре. Сама захотіла.
– Ну і чорт з тобою! Але щоб більше твоєї ноги в моєму домі не було!
– І на тому спасибі, – відповіла йому Єлизавета. – Тільки не подумав ти, мій братик, що я одна залишилася …
– Не ти одна така, а інші себе дотримуються. – Плюнув і пішов.
Так з братом розлучилася.
Баби ворожили:
– Від кого ж вона народила? І не виїжджала, вся на очах, а схитрувала …
І не одна жінка думала: «Чи не з моїм зчепилася?»
І неприязнь звідси до неї, а від неї – до Тамари. Син з дочкою дізналися, і все рідше листи писали, стриманіше. Засуджувати не засуджували, а холодком потягнуло. Ну, бог з ними. Де їм зрозуміти? .. Але є Тамара, шматочок сонечка, і тепло, і світло …
Ось вона біжить, ще здалеку видно – вся світиться. Сміється у весь рот, – ще б пак, маму побачила!
– Ух, як ти довго! А я чекала, чекала. Суп-то вже охолов … Та ні, навмисне я. Закутала його, гарячий-гарячий! – Вона притискається до матері, заглядає знизу, показуючи нерівну частину білих зубів … Такий же, як у Івана Степановича.
Ой, здогадаються баби, тоді вже буде розмови! Ну і нехай, не звикати ні їм, ні їй … А що Іван Степанович, теж хороший – не підійде до дитини. Боїться. Як же, а раптом батьком визнають його.
Вони йдуть веселі, радісні, – весь світ в них самих, і нікого їм не треба. Мати дивиться на Тамару, і в її погляді немає ні тривоги, ні смутку. Принаймні, років на п’ять їй гарантовано такий безжурний стан. А там видно буде.
Сподобалася історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!