Наша єдина донька ошелешила нас новиною – вона збирається жити із старшим за себе на 15 років чоловіком.
Наша Катруся розумна дівчина. Вона торік закінчила школу й вступила до педагогічного університету, старанно вчилась.
Приїжджала додому рідко, бо казала, що «багато вчити задають». То ми самі до неї навідувались.
В гуртожиток Катю ми не пустили, а винаймали їй квартиру. Передавали продукти та давали гроші на всі її витрати.
І тут наша донечка приїхала і каже:
– Мамо, тату у мене для вас новина. Я маю нареченого, з яким плануємо жити разом.
– То привозь його знайомитись – зраділа я.
– Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села.
У мене аж в голові запаморочилось від тих слів.
– Як Дмитро, Катю? Він же мій ровесник – ледь не скрикнула я. – Ще й такий безтолковий.
– Не говори так про нього – огризнулась Катя.
– Він же місяць тому розлучився. Його дружина вигнала, бо пив і робив рейвах вдома. Двоє дітей має, на яких треба аліменти платити. Ти хочеш це на себе звалити?
– Мамо, ти не все знаєш про його сім’ю.
На цьому Катя більше не захотіла говорити про Дмитра. Скільки я її просила, і по душах говорили, а вона все «люблю» і все.
Цей її наречений нічого за душею не має, живе у батьків.
Чоловік з Дмитром теж говорив, та марно. Той лише каже:
– Не заважайте доньці будувати власне щастя.
Ніби насміхається з нас. Задарма дитині голову й радіє.
Я завжди думала, що Катя бачить, яка сім’я у нас, де панує повага і любов та й собі такого чоловіка шукатиме. Але ні.
Я не можу змиритись з її вибором та прийняти такого зятя.
Що робити, порадьте? Як її відвести від цього помилкового кроку?
Вибачте. Даних поки немає.