Їхати у відрядження до столиці під час війни мені зовсім не хотілось. Та вибору не було, тож взяв квитки на потяг. Підійшовши на перон побачив, як літня жінка намагається залізти у вагон. Їй важко, усі це бачили, та ніхто не допомагав, хоча позаду ціла черга.
– Нащо пхатись в інше місто в такому віці? Про душу треба думати! – раптом почала кричати провідниця.
Я підбіг, аби підсадити стареньку. Так сталося, що наші місця були поруч в плацкарті. Бабусі дісталась верхня полиця. Вона намагалась застелити постіль, та навіть не могла дістати ковдру. Попросила провідницю допомогти. Та вона знову розкричалась:
– Скільки це може тривати? Я вам що прислуга тут? Чого дома не сиділось?
– Та в мене син в госпіталі, поранений, я його побачити хочу!
– А я що до того маю!
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Бабуся тихо витирала очі від сліз. Я бачив, як їй соромно. Все це записав на відео на телефон. А тоді підійшов до провідниці та сказав.
– Ось запис, зараз я його зіллю в інтернет і вас звільнять.
– Та ви що? Я не серйозно! Я жартувала!.
– Тоді перепросіть в старенької й зробіть так, щоб вона отримала нижню полицю. А ще принесіть їй безкоштовно чай і печиво!
Провідниця мовчки пішла, а люди почали плескати в долоні. Бабуся підійшла до мене й обійняла. Зранку в Києві я поїхав зі старенькою в госпіталь, аби їй не довелось блукати. Мені вкрай прикро, що в наші часи є такі грубі й байдужі люди. Вважаю, що кожен з нас має висвітлювати такі випадки. А як гадаєте ви?
Більше цікавих життєвих історій тут –https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!