Два роки тому я вийшла заміж. Віктор був добрим спокійним, а я це дуже ціную в людях. Ніколи не шукала гострих відчуттів. Завжди прагнула стабільності, вважаю, що вдома має бути затишно, без зайвої драми.
Тому я й погодилась побратися. Маю власну квартиру і досить гарно заробляю. Тому від чоловіка аж ніяк не залежу. Життя з Віктором було саме таким, як я очікувала. Окрім одного але. Нам постійно заважала його мати. Вона – жінка з застарілими поглядами на життя, вважає, що невістка – то мало не рабиня. Телефонує щодня і цікавиться що в мене і як:
– А що ти їсти зварила?
– Ще нічого, я щойно з роботи.
– Як так? Зараз вже Вітя приїде.
– То самий собі зварить. Або щось замовимо.
– Та ти що! Як там можна?
– Я працюю, не можу з цим возитися.
І так щодня. Замовлена вечеря з ресторану – мало не смертельний гріх! А клінінгова компанія – сором для господині. І це разом з тим, що мого чоловіка все влаштовувало.
Дітей я поки не планувала, та свекруха і в це лізла. Стверджувала. що я маю спішити, адже вже зовсім стара. А мені всього 32 роки. Та нещодавно дитина все ж з’явилась в нашому домі.
У моєї близької подруги сталася біда. В неї діагностували рак. Відразу ж забрали на лікування. Її маленька донечка залишилась одна, адже батьки Наталки померли, а тато дитини втік. Я не могла відвернутися, тим паче Улянку дуже люблю, їй всього два рочки. Ну як так.
Тож я взяла тиждень відпустки, аби все влаштувати й забрала дитину. Та через це моя свекруха просто оскаженіла!
– Ви так своїх дітей ніколи не схочете! А якщо та хвора помре? То що дівчинка у вас залишиться.
Я все це ігнорувала, та раптом почула розмову чоловіка з його мамою.
– Нащо тобі чужа дитина, май розум! Не псуй своє життя!
– Але ж я не можу вказувати дружині!
– Казала ж я тобі – вона погана партія, лишень командує. Тобі потрібна нормальна жінка, господиня! А ця навіть поприбирати сама ге може!
І уявіть минуло кілька годин і Вітя до мене підійшов.
– Знаєш, я думаю, це все погана ідея, з дитиною.
– Як це? Ми ж вже все вирішили.
– Але тепер я вважаю, що нам це не на користь. І взагалі, хочу, щоб ти сама готувала і прибирала.
– То ти хочеш чи твоя мама?
Вітя аж почервонів. А мені все це вже остаточно набридло.
– Знаєш, що – мабуть, ми все ж не пара. Їдь до своєї матусі і живи за її правилами.
– А тобі не страшно самій залишитися?
– Зовсім ні. І наразі я одна не буду, а з Уляною. А потім і кавалера знайду, це не проблема.
Згодом він благав пробачити, присягався, що мама більше не втручатиметься. Та я вже не бачила в ньому свого чоловіка.
Думаєте, я все вірно зробила чи варто було ще боротися за свій шлюб?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!