Мені 48. Прожила стільки років та хочу розповісти одну історію про свого чоловіка Данила.
Ми з одного села, знайомі купу років. Так росли разом, товаришували, гуляли. Потім його забрали в армію, а я залишилася батькам допомагати. Так він прослужив рік (чи більше), повернувся додому. Я сама за стільки часу змінилася, як він сам казав – розквітла, наче та квіточка.
То ми вже почали гуляти не як друзі, а пара. Кращого кавалера, ніж Данило, я уявити не могла. Дуже турботливий, розумний, сильний, працьовитий, спортсмен. І коли мені виповнилося 18, то коханий покликав до РАЦСу. Весілля гуляли декілька днів.
Ми спершу жили у свекрів, але помалу будували власну хату неподалік. Данило сам підганяв майстрів, адже ми чекали на поповнення у родині. Тому хотіли встигнути до народження сина та переїхати у своє гніздечко. Чоловік працював без вихідних, навіть у неділю щось там робив біля хати.
Однак, коли я була на 8 місяці вагітності, сталося велике горе. На будові Данило впав з 3 поверху, ще й на ноги прилетіла велика брила цементу. Його одразу відвезли до лікарні, я декілька годин стояла під дверима лікаря. Всі казали, аби я відпочила, поспала, адже треба думати ще за малюка. Раптом, через такий стрес у мене стануться передчасні пологи?
Але я зі всіх сил трималася. Ночами та днями чергувала біля ліжка чоловіка, носила йому їсти, читала газети. На жаль, лікарі сказали, що ноги неможливо врятувати, що врятує тільки ампутація. Стільки я сліз виплакала, а стільки молитов прочитала…
Тільки от найгірше мене чекало попереду – осуд родичів та сусідів. Знайшлися люди, які намовляли мене проти Данила. Навіть рідні батьки казали “ну нащо тобі такий неповноцінний чоловік?”. Всі вже заочно поховали мого Данилка, називали його тягарем, просили написати заяву на розлучення.
– Що тобі такий чоловік потім дасть? Він навіть з ліжка самотужки не підійметься! – кричала бабуся.
Але я нікого не хотіла слухати. Навіть батьків. Забрали Данила додому, я ще на 9 місяці вагітності за ним доглядала. Добре, що свекруха була поруч. Коли я народила, то пані Стефа допомагала з онуком, а я за той час возила Данила на різні процедури, робила масажі, давала ліки.
Всі в селі жартували, що у мене з’явилася ще одна дитина. Але я не сприймала ці насмішки серйозно. Тільки молилася Богові та просила, аби він нарешті поставив чоловіка на ноги.
Через декілька років ми назбирали гроші Данилові на протези. Спершу було важко, адже ця операція була тільки закордоном. І він мав навчитися ними користуватися, ходити, бігати, стояти.
І зараз Данилові 50. Він добудував нашу хату, синам ще звів будинки в селі. Хвацько грає у футбол, тренує місцевих дітей. Повірте, в селі не знайти такого роботягу, як мій чоловік.
Щоранку та щовечора він дякує за те, що я його не кинула, вірила і молилася за його одужання:
– Ти біля мене крутилася, як та мала дитина. Твоє кохання поставило мене на ноги.
Та і я інакше не могла вчинити. Це людина, яку кохала більше, ніж життя. Давала обіцянку перед Богом бути і в радості, і в горі.
Тому хочу сказати всім молодим парам – пройдіть разом та гідно всі випробування на міцність. Ваші негаразди скоро закінчаться, а кохання стане ще міцнішим. Повірте, я точно знаю, що кажу.
Ви погоджуєтеся з думкою нашої читачки?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!