– Нащо тобі ця дідова квартира? Я краще знаю, що робити – казала мама. Я вирішила її прогнати геть

Знаєте, є люди, які кажуть, що батьки завжди люблять своїх дітей однаково. Ага, це просто дурня! Повірте, я от прекрасно знаю, як батьки насправді ставляться до старших та молодших дітей. 

Між мною та сестрою невелика різниця у віці, 6 років. Однак, така прірва була у стосунках, що словами не передати. 

Сестру Віолетту батьки просто на руках носили. На що вона пальчиком покаже в магазині – те одразу і купують. Вона мала безліч іграшок (з якими не хотіла ділитися), гарні сукні та кофтинки. А я ходила, як та приблуда, чесно. На що батькам вистачило грошей, те мені і купували. Часто це був навіть одяг з секонд-хенду чи у сусідів викуплений. 

Якщо сестра отримувала погану оцінку в школі, то її батьки не сварили. Наймали репетиторів, допомагали з уроками. Але якщо я принесла додому не 12, а 11, то мене так лупцювали ременем та ще ставили у куток на горох. Муштрували так, наче я солдат в армії. Борони Боже, аби я пішла гуляти без сестри – то все, пиши пропало. Ну а дівчата не дуже хотіли товаришувати зі мною, бо мала хвостик, Віолетту. І так я залишилася без подруг. 

Однак, у нашій родині був дідусь, який дуже сильно залюблював та підтримував. Якщо батьки мене сварили, то дідусь Остап одразу підбадьорював. Коли я до нього приходила, то він завжди давав солодкі гостинці, якісь гроші, подаруночки. Дідусь за освітою був біологом, тому багато мені розповідав цікавих фактів про природу. Завдяки цим знанням я знала біологію та їздила навіть на олімпіади. 

Після 11 класу я вступила до університету. І наш зв’язок за батьками обірвався. Вони до мене телефонували раз на тиждень, але чисто для того, аби розповісти про успіхи Віолетти. Я вже на них не ображалася, розуміла, що це невиправна ситуація. Тому вирішила, що сама на себе покладатимуся. 

Після пар я працювала у пекарні на нічній зміні. Помалу відкладала гроші, переїхала з гуртожитку на орендовану квартиру. Могла вже собі дозволити купити нову сукню чи дорогі парфуми. А на день народження поїхала з подругою в тур до Європи на декілька днів, здійснила свою дитячу мрію. 

Тільки коли я закінчила 4 курс, то дідо Остап важко захворів. Через інсульт не слухалася половина тіла, йому було важко навіть з ліжка піднятися. Я переїхала до дідуся та почала за ним доглядати, паралельно працюючи на заводі. Декілька місяців відкладала гроші, взяла кредит та відвезла дідуся до Києва на операцію.

Однак, місяць тому його не стало. От наче всередині мене відмерла частинка душі. Я вже не могла так посміхатися, радіти. Дуже сумувала за дідусем, але розуміла, що його вже не повернути. 

Як виявилося, дідусь за декілька днів до кончини покликав нотаріуса та переписав квартиру на мене. Це невеличка, двокімнатна квартирка, у старій хрущівочці. Але дідо зробив ремонт зі смаком та затишком. 

І я не знаю, звідки батьки про це дізналися чи хто їм розповів… Але через декілька днів після отримання спадку до мене приїхала мама:

– Лізка, треба серйозно поговорити.

Пошепки

– Кажи. 

– Віолетка вагітна. 

– Мамо, їй тільки 18 нещодавно виповнилося! Як вагітна?

– Ну отак. І ми от вирішили, що молодятам треба окремо жити. А ти сама розумієш, що квартири дуже дорогі зараз. 

– І на що ти натякаєш?

– От нащо тобі ця дідова квартира здалася? Він на старості років геть чисто забув про іншу внучку. Давай ти краще переїзди до нас, а тут хай Віолетта живе.

– Ні. 

– Як це ні? Тобі для сестрички шкода? 

– Мамо, ви роками приділяли більше уваги сестрі, ніж мені. Я росла, наче та сирота! Дідусь єдиний про мене піклувався. А ви для мене якісь чужі люди, а не родина. Годі, натерпілася! 

Однак, батьки не здаються. Зараз ми судимося через цю квартиру. Але я ніколи та нікому не дозволю забрати у мене це щастя. Це не просто житло, а пам’ять про дідуся. Тільки він єдиний мене любив та підтримував. 

Хай вже кажуть про мене, що хочуть і як хочуть. Нехай думають, що я зрадниця та скупердяйка. Але я від свого не відступлюся. 

Варто дівчині поступити житло заради збереження стосунків з родиною? 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!