Мені 23 роки і єдина рідна людина, котра залишилася в мене на цій землі – це бабуся. Та, повірте мені, таких родичів краще не мати. Саме вона звела зі світу мою матусю і цього я ніколи не забуду. Але розповім все з початку.
Лариса Вікторівна ще не дуже стара, їй 72 роки. Доволі здорова та сильна жінка. Чоловік від неї пішов, коли моя мама ще дитиною була. Не витримав її жахливого характеру. Та вона мала власну версію. І завжди в усьому звинувачувала доньку.
– Він через тебе пішов. Хотів сина просто, а ти ще й така вредна дитина була!
Ненька розповідала, що змалку вдома важко працювала. Бабуся примушувала її носити важкі торби, прибирати, готувати їсти. Сама ж намагалась власне життя влаштувати. Змінювала чоловіків, і врешті, коли мамі було 15 років привела в дім вітчима. У них народився син, а бабуся дедалі частіше наголошувала, що мама їм заважає.
Саме тому ненька дуже хотіла поїхати та вирішила після дев’ятого класу вступити до технікуму. Заради цього поїхала до іншого міста. Там і познайомилась з моїм татом. Ось тоді нарешті вона відчула, що таке щастя. Вони побралися. Батько працював на шкідливому виробництві й коли народився я – їм дали квартиру.
Ми жили дуже гарно. Утім, коли мені виповнилося 6 років, тато потрапив в аварію. Його не змогли врятувати. Для неньки це було важким ударом і серйозно підірвало здоров’я. Тоді бабуся відразу приїхала до нас:
– Не переймайся, я вас не покину, буду в усьому підтримувати!
Ми щиро повірили в її добро, думали, що хоче виправитися. Але ні. Вона вчинила дуже підло. Виявилося, що мамин вітчим знайшов іншу і сина забрав із собою. Лариса Вікторівна не довго думаючи продала хату. А тоді переїхала до нас. От тільки вона зовсім ні з чим не допомагала, а жила у своє задоволення. Купувала дорогий одяг, ходила по салонах і в кафе, їздила в санаторії і на моря. А коли мама дізналась, що та зробила, спробувала поговорити.
– Як ти так могла? Вирішила просто нас використати.
– А що не заслужила? Я тебе виростила і ти тепер маєш мені допомагати! Чи виженеш рідну матір?
Звісно ненька нікого не вигнала. А дарма. Бо відтоді баба ще дужче з неї знущалася. Вона перетворила її на прислугу, ні копійки в дім не давала, в той час, як матуся на двох роботах гарувала.
Все дитинство я спостерігав, як стара принижує мою маму. А тоді виріс і поїхав на навчання. Наостанок благав неньку:
– Та вижени ти її нарешті! Не дасть тобі жити!
– Як? Це ж яка не яка мама! Гріх матиму.
Два роки тому мені подзвонили та сказали, що мами більше нема. Не витримало її серце, пішла до тата. Я тоді приїхав додому, а бабуся навіть не плакала, хоча рідну дитину поховала. Я хотів відразу її вигнати. Та виявилось, що мама не залишила заповіт і квартира мала ділитися на нас обох.
– І що вам вистачить совісті тут жити?
– А що? Маю право!
Я не міг в це повірити. Потім почалась війна і я вигадав, як зіпсувати життя старій. Тоді саме почали в наше місто їхати переселенці. І якось я натрапив на оголошення – сім’я з Бахмута шукала бодай якесь житло. З попередньої квартири їх вигнали через пиятику і бійки. Квартири було шкода, звичайно, та бабі насолити хотілося дужче. Я привів їх до квартири.
За місяць Лариса Вікторівна подзвонила мені в сльозах:
– Забери їх! Вони ж мені жити не дають!
– Нічого, ви моїй мамі теж не давали.
– Але ці ж п’ють страшно! Я боюсь за своє життя!
– Ну, дивіться, маю один я варіант. Я купив невеличку дачу. Можете написати відмову і туди переїхати.
– Чого б я це робила?
– Ну, як хочете!
Минув місяць і вона погодилась. Тепер живе собі в селі. Родичам різну гидоту про мене розповідає, та мені байдуже. Інший на моєму місці її в психлікарню відправив. А що б ви робили з такою бабусею?
Вибачте. Даних поки немає.